Юрий Войнов на футбольних меридіанах



Сторінка6/11
Дата конвертації14.02.2017
Розмір2,35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
12

Отже, чемпіонат світу, до якого ми готува­лися з таким піднесенням, приніс нам велике розчарування. Програш команді Швеції особ­ливо боляче вразив нас, бо вона аж ніяк не була сильніша за нашу. Але на боці шведів був вірний союзник—відпочинок. За десять днів ми провели п’ять дуже важких зустрічей, а вони перед грою з нами майже цілий тиждень відпочивали. Зустрілись ми на мокрому, важ­кому грунті і швидко переконались, що надто перевтомлені і навряд чи виграємо цей матч. Так воно і сталося, ми вибули з дальших зма­гань.

Але попереду було ще одне розчарування. Невдовзі після світового чемпіонату ми знову вирушили в путь, на цей раз до Англії. їхали тільки тому, що задовго до цього домовились про зустріч і було незручно порушити сло­во. Англійці чекали нас з великим нетерпін­ням. Вони хотіли взяти реванш за програш у Швеції і їм вдалося це зробити. Ми програ­ли матч з дуже неприємним рахунком — 0:5. Такого з нашою збірною ще не бувало.

Здавалось, можна вже відпочити після та­кого напруженого року. Але мені разом з то­варишами по команді «Динамо» треба було ще раз збирати чемодани. Ми мали провести кілька товариських ігор з футболістами афри­канського континенту. І знов я повинен був надовго відірватись од своїх книг, від музики і театрів Києва.

Ця подорож має свою невелику історію. Ще два роки тому футболісти Єгипту запро­сили нас до себе, і ми вже мали виїхати, коли несподівано, буквально в самий день ви­льоту, довелось од цього відмовитись. На кра­їну напали агресори і,.природно, в таких умо­вах було не до футбола. Через два роки ми одержали нове запрошення, і оскільки на цей раз в тому районі було спокійно, ми його при­йняли і вирушили до Єгипту на товариські зу­стрічі.

Але спортивна доля підготувала нам новий сюрприз. Вже коли під крилом літака з’яви­лась єгипетська земля, коли до зустрічі на Каїрському аеродромі лишались лічені хвили­ни, з своєї кабіни вийшов командир корабля і похмуро сказав:

Отак, панове, повертаємось у Бейрут.

Це ваше особисте рішення?— схвильо­вано спитали ми.Ні, таку команду нам передали по радіо з землі.

Що таке? Невже там, внизу, знову щось починається? Невже знову війна? Але наші побоювання виявились передчасними. Просто на шляху літака з’явилась буря, і керівники польоту визнали за краще не рискувати жит­тям людей. Зрозуміло, проти цього ми нічого не мали.

Наступного дня ми ступили на землю Єгип­ту. Українські футболісти вперше опинились на африканському континенті. Нам тут приго­тували дуже теплу зустріч. Ми зрозуміли, що місцеві спортсмени чекали гостей з нетерпін­ням і тепер, коли ми вже прибули, не знали, як висловити свою радість.

Відпочивши в чудовому готелі, ми пішли знайомитись з Каїром. Він справляв хороше враження, особливо — архітектура особняків центральної частини міста. Тропічна рослин­ність виглядала екзотично, ввечері нас засліп­лював вогонь численних яскравих реклам. Ди­вував і величезний потік автомобілів. Нас упі­знавали, і на кожному кроці незнайомі люди пітали динамівців словами: «Рус, корошо!» Почувалось, що тут високо цінують допомогу, яку Радянський Союз надає ОАР, його велику моральну і політичну підтримку в боротьбі на­роду проти агресорів і колонізаторів.

Викликав наш подив тільки стадіон. Було незрозуміло, як в такому великому місті (тут понад три мільйони жителів) найбільший ста­діон налічує тільки двадцять п’ять тисяч місць. Футбольне поле тверде, як цемент. В наших бутсах тут неможливо було грати, і ми, повер­нувшись до готелю, почали негайно міняти на них шипи. Стадіон розташувався на маленько­му острові. Але, незважаючи на те, що кругом була вода, навіть тут стояла страшенна спека, і це було чи не найнеприємнішим.

Перше тренування ми провели того ж дня, що й прилетіли, бо хотілося якомога швидше акліматизуватись. А 21 листопада ми вийшли на гру.

Тисячі глядачів бурхливо вітали нас. Ні, ми були в ту мить не просто спортсменами. Ми передусім — представники великого воле­любного народу, який по-братерському про­стягнув руку допомоги своїм друзям з Єгипту.

Довге не вщухала овація. Ми були дуже зворушені такою зустріччю.

Після нетривалої розминки почалася гра. Нашим суперником була збірна Каїра. Вона с- і збірною Єгипту. Ми ніколи не зустрічалися з місцевими футболістами і, природно, не мали уявлення про їх гру. Проте вважали, що тут клас гри в футбол невисокий. Адже єгиптяни нічим досі не прославилися на міжнародній арені. Тим більшим було наше здивування, ко­ли в особі єгиптян ми зустріли сильних супер­ників, для яких ні сучасна техніка, ні тактика не є таємницею. Це ми зрозуміли, коли поба­чили, як майстерно володіють короткою пере­дачею наші суперники, як вони блискуче грають головою, легко підкорюють собі м’яч навіть тоді, коли приймають його на ходу. Та головне полягало в тому, шо в єгиптян б\’В точний малюнок гри. Сін нагадував гру угор­ців, і це особливо дивувало.

Пізніше ми довідались, що правильно під­мітили схожість єгипетського футбола з угор­ським. В ОАР працює чимало угорських та югославських тренерів, які передають своїм вихованцям усе, чим пишається футбольна Єв­ропа. А наших суперників, зокрема, тренував угорець Модьор Ференц — відомий в минуло­му футболіст. Раніше він тренував румун, по­тім датчан, а в той період працював у Єгипті. Ще один угорець — Толді — тренував коман­ду «Національ», яка стала чемпіоном країни. Отже, зрозуміло, звідки в місцевих футболіс­тів таке спортивне вміння.

Але була в грі каїрців одна риса, яка свід­чила, що не тільки угорський футбол став для них зразком. Угорці, як правило, грають м’я­ко, коректно, а каїрці застосували проти нас дуже жорстку гру, яка загрожувала неприєм­ностями. Ми спробували показати їм своє ба­жання уникнути грубих силових прийомів, але вони, очевидно, не зрозуміли нас, або просто не звикли грати інакше. І невдовзі трапилось те, чого я побоювався. їх правий крайній, негр, на високій швидкості увірвався в наш штраф­ний майданчик, і, коли воротар Олег Макаров кинувся йому назустріч, а він зрозумів, що гола вже не буде, не перестрибнув через лежа­чого воротаря і несподівано вдарив його но­гою в плече. Як виявилось, він зламав Олегу ключицю. Негр у розпачі дивився на, так би мовити, справу своїх ніг і без кінця вибачався. Він, звичайно, не хотів завдати травми. Про­сто не міг утриматись від спокуси забити м’яч навіть тоді, коли його вже перехоплював воротар.Тим часом гра тривала. Наші нападаючі тиснули і тиснули на ворота суперників, але просто-таки феноменальна гра їхнього воро­таря раз у раз зводила нанівець всі зусилля. Було кілька моментів, коли Михайло Коман і Адамас Голодець виходили сам на сам з ним і били так точно, що, здавалось, гол немину­чий, але всюдисущий воротар рятував свою команду. Так ми і не добилися успіху, хоч ма­ли явну перевагу за рахунок темпової гри.

А от єгиптянам доля несподівано посміхну­лась. Трапилось це тоді, коли Євген Лемешко, який замінив Макарова, прийняв важкий м’яч і, не втримавши, випустив його з рук прямо в сітку. 1:0. Цей рахунок вже не змінився до кінця матчу. Це була одна з тих небагатьох поразок, що їх зазнавали динамівці Києва у міжнародних матчах за всі післявоєнні роки.

Крім воротаря, мені ще сподобались цент­ральний захисник, правий крайній і централь­ний нападаючий. Вони в повному розумінні слова першокласні футболісти і, дивлячись на них, не можна було не дивуватись, як швид­ко зріс місцевий футбол, про який в Європі ще мало знають. Цікаво, що не так давно тут грали зовсім інакше: скажімо, втомився якийсь футболіст — і без дозволу тренера йшов собі з поля і сідав відпочити. Траплялося, що грав­ці навіть чай пили посеред матчу, а потім зно­ву повертались на поле. Про це нам, сміючись, розповідали самі футболісти. Тепер вони розу­міють, як це смішно виглядало збоку.

Нині в єгипетському футболі панують ціл­ком нові порядки. Модьор Ференц сказав, що він з своїми вихованцями дуже багато працю­вав над технікою і тактикою, фізично загарту­вав їх. «Між іншим,— зауважив він,— мені легко працювати з арабами, бо вони сумлінно витримують спортивний режим і зовсім не вживають алкоголю. Релігія забороняє. З цієї точки зору я вітаю мусульманську релігію».

Отже, першу зустріч ми провели нижче від своїх можливостей. Тепер ми мали виїхати до Александрії, де на нас уже чекала збірна міста. Яка вона, поступається силою каїрській, чи попереду знову якийсь сюрприз? Ми не знали цього, але вже здогадувались, що і в Александрії доведеться витримати нелегкий іспит. Нам не хотілося програвати, бо навіть коли йдеться про звичайний товариський матч, який не має принципового значення, в душі спортсмена прокидається бойовий дух, бажан­ня будь-що перемогти. Адже ми приїхали сю­ди, щоб продемонструвати міць нашого спор­ту, показати, як радянські спортсмени викори­стовують ті чудові умови, що створені для них у нашій країні. І, сидячи в поїзді, ми не стіль­ки говорили про красоти краєвиду, який від­кривався за вікном вагона, а про наступний матч, аналізували помилки минулого і визна­чали план дій.

Невдовзі ми прибули до Александрії — міста своєрідної краси. Воно простяглось уздовж морського узбережжя, наче квітучий парк. На широких пляжах з ранку й до тем­ряви купаються тисячі людей. Тут же, побли­зу пляжів, розташовані розкішні вілли замож­них арабів та іноземців. Строката юрба за­повнює широкі, шумні вулиці міста, перели- ВсН-ться, наче ртуть. Кого тільки гут не зустрі­неш: і настирливих продавців, і висушених, як пергамент, дервішів, і заклинателів змій. За невелику плату вони показують своє незви­чайне мистецтво, і треба сказати, що не вся­кий, навіть визнаний, цирковий ілюзіоніст мо­же суперничати з бродячим факіром. Один з них, наприклад, показав такий фокус: він схо­пив курчаткр і на очах глядачів розірвав на шматки. Потім він знову з’єднав ці шматки, курча ожило і побігло собі. За наказом фа­кіра інше курча знепритомніло і лежало в пи­люці, наче мертве. Але була подана якась команда, і жовтий клубочок одразу скочив на ноги. Ну а «танцюючі» під музику змії—це вже звичайний трюк, яким тут нікого не здивувати.

На відміну від Каїра, Александрія має прекрасний стадіон. Він зроблений з білого ка­меню і прикрашений мармуровою централь­ною трибуною.

Але що це — в збірній міста, яка вийшла проти нас грати, ми побачили чимало каїрців! Очевидно, єгипетські хлопці не бажали про­гравати так само, як ми, і посилили команду міста сусідами. Ми з ввічливості зробили ви­гляд, ніби нічого не помітили. Гірше було те, ідо ми знов зіткнулися з незвичайною для нас системою гри — воротар, два захисники, три півзахисники і п’ять нападаючих. За такою ж схемою грали каїрці, відтягуючи назад цен­трального нападаючого. Отже, проти нас знову буде застосований «бетон», пробитись крізь який дуже важко, тим більше, що 3 до­свіду першої гри ми вже знали: єгиптяни схильні відтягувати в захист навіть напада­ючих.Що було робити? Ми вирішили зламати цей «бетон» швидкістю, не послаблюючи ви­сокий темп гри до самого кінця матчу. Розра­хунок був простий: при тривалій грі на висо­кій швидкості, коли одночасно здійснюється тиск на краях і по центру, захист суперника не може діяти безпомилково. Рано чи пізно він почне робити помилки, в його лінії вини­катимуть щілини, крізь які треба буде кидати вперед швидких нападаючих, і вони вже зроб­лять свою справу. Дальші події показали, що це рішення було правильним. Нам вдалося ви­снажити захисників. Завдяки цьому ми забили два голи, а пропустили тільки один.

Третю гру ми мали провести із молодіжною збірною країни. До цієї зустрічі залишилось кілька днів, протягом яких ми краще позна­йомилися з Каїром. Побували в національно­му музеї, де побачили суворі гробниці і золоті трони фараонів, довго каталися по Нілу, який, відверто кажучи, не справив на нас великого враження.,Вода в ньому якась каламутна, він значно вужчий, ніж наш Дніпро. Нарешті, ми помандрували до легендарних пірамід. Ці фантастичні за своїм розміром споруди вра­жають не менше, ніж американські хмарочоси. Стоїш біля підніжжя пірамід, задираєш голову і не розумієш, як можна було скласти в точні геометричні фігури багатотонні ка­м'яні брили без допомоги техніки?

Гостинні господарі, щоб зробити нам при­ємне, запропонували проїхати до пірамід на верблюдах. Але хоча всі динамівці — люди мужні, серед нас не знайшлося жодного смі­ливця, який відважився б сісти на двогорбого корабля пустелі і рушити на ньому в піски. Ми відмовились од цього люб'язного запро­шення і попросили відвезти нас на авто* бусі.

Та як змінилося ставлення всіх хлопців до верблюдів, коли ми вже опинились біля піра­мід! Тут всі одразу почали доводити господа­рям, що верблюди, які стояли поруч, дуже хороші тварини і непогано було б на них проїхатись. Але хлопцям не стільки хотілося проїхатись на верблюдах, скільки сфотографу­ватись на них на фоні пірамід. Це їхнє бажання господарі охоче задовольнили.

Все було б чудово, коли б не враження, яке справило на нас знайомство з околицями Каїра. Ми тут побачили, в яких невимовно важких умовах жили тисячі арабів. Мені вже раніше доводилось бачити такі картини в Індії та в Південній Америці. Але мої товари­ші, які уперше потрапили в капіталістичну країну і ніколи на власні очі не бачили нічого подібного, були просто приголомшені. І якось одразу зблідло галасливе сяйво реклам цент­ральної частини Каїра, змарнів і загальний ви­гляд зовні дуже багатого і благополучного мі­ста. І ми зрозуміли, чому з такою ненавистю говорять араби про колонізаторів, чому з та­кою готовністю вони піднімаються на бороть- бу з колоніалізмом, не боячись ніяких жертв, |дуть на смерть заради волі. Хіба ж можна інакше!

Гра з молодіжною збірної країни проходи- ла дуже важко. Ми вже втретє бачили на полі знайомі обличчя, а це означало, що має­мо справу з сильним суперником.

У цьому матчі найактивнішим був наш лівий край — Іван Диковець, який своїми тех­нічними фінтами раз у раз завдавав захисни­кам суперників чимало клопоту. Нарешті ми відкрили рахунок. Та незабаром один з напа­даючих господарів поля теж провів гол. До­велося починати все спочатку. Знову атакує­мо, маємо територіальну перевагу, бо півза­хисники арабів чомусь більше піклуються про захист і малоефективно діють в центрі поля. Невдовзі одна з наших атак приводить до успіху. Ведемо 2:1.

Коли до кінця матчу лишались лічені хви­лини, в наші ворота був призначений одина- дцятиметровий штрафний удар. І треба ж щоб таке трапилось буквально на фініші зустрічі! Тепер нам, здавалося, не уникнути нічиєї. Але Євген Лемешко, наче блискавка, кидається в кут воріт і парирує пенальті. М’яч добивають, але Євген парирує і цей удар. І тільки за третім ударом м’яч потрапляє в сітку. Рідкіс­ний випадок у футбольній практиці!

Ні, нам не хотілося в цій грі нічиєї. Ми прагнули будь-що перемогти. І ось за кілька секунд до кінця матчу Іван Диковець несподі­вано для воротаря ударив метрів з двадцяти. Гол! Так ми виграли дуже важкий матч.

Між іншим, в цій зустрічі захисники госпо­дарів поля, коли їм ставало скрутно, часто відпасовували м’яч своєму воротареві. І див­на річ, глядачі вітали дружними оплесками такий прийом. Адже на наших стадіонах, і зокрема в Києві, такі дії глядачами, м’яко кажучи, не схвалюються. Мені здається, що це неправильно. З воротарем, звичайно граєш не тому, що тобі так хочеться, а тому, що так потрібно зробити. Це ефективний засіб лікві­дації важкого становища на своєму штрафно­му майданчику. І ми позаздрили арабським футболістам, які при відкиданні м’яча зустрі­чають схвалення з боку своїх прихильників.

Хоч ми були в Єгипті лише кілька днів, туга за домом давала себе знати. Вже набри­дло нам і пекуче сонце, ситі були ми по горло і місцевою екзотикою. Але попереду — більша частина подорожі.

Ще одну гру ми провели в Порт-Саїді про­ти місцевої збірної (1:1). А потім поїхали ка­татись по Суецькому каналу. І раптом — при­ємний сюрприз. Тут ми побачили радянські пароплави. Ми почали кричати, розмахувати руками, щоб привернути до себе увагу моря­ків. На душі стало трохи легше від цієї зу­стрічі з рідними на чужій землі.

Повернувшись до Каїра, ми почали готу­ватись в дорогу. Тепер вона лежала на Су­дан, куди треба було перелетіти через Сахару.

Це був нудний політ. Під нами пропливала мертва жовта земля, помережена тоненькими ниточками доріг. Але рідко на них можна було помітити чорну цяточку — людину. Інколи на­віть здавалося, що під нами не твердий грунт, а застиглі, наче в безвітря, водні простори — нескінченний піщаний океан. І ми бачили, що справжнє життя існує тільки там, куди сягає живлюче дихання Нілу. А ті з фелахів, які вимушені жити вдалині від нього, десятим по­том здобувають собі засоби існування. Це, очевидно, друга причина (перша, безумовно,— соціальні відносини), яка зумовлює такий ни­зький життєвий рівень місцевого трудящого населення.

Та, мабуть, ще разючіша бідність простих суданців. Ця країна ще зовсім недавно була колонією і, отже, жертвою капіталістичного розбою. Чи треба було дивуватись, коли на наших очах розлючені суданці вщент розби­вали пам’ятники різних англійських діячів, тих, що були втіленням поневолення!

На хартумському аеродромі нас знову че­кала гостинна зустріч. Тут зібралося чимало газетярів, військових, спортивних діячів, які прийшли, щоб привітати посланців СРСР, пер­ших у їхній країні футболістів з далекого Киє­ва. Крім того, нас тут чекала ще... п’ятдесяти- градусна спека. Тепер Єгипет здавався нам досить прохолодним краєм, і ми просто не уявляли, як будемо грати. На сонці можна було буквально зваритись. Пізніше ми про­вели «науковий дослід»— поклали на землю яйце, і воно через кілька хвилин стало крутим. Навіть місцеві жителі погано витримують та­ку спеку, тому від 13-ї до 17-ї години життя в Судані завмирає: всі ховаються в приміщен­нях, робота часто припиняється. Тепер легко зрозуміти наш настрій, коли нам сповістили, що гра призначена на 15-ту годину. Дуже не­зручний час, але виходу не було. Справа в то­му, що тут рано заходить сонце і одразу після цього настає темрява. Грати стає неможливо. А електричного світла на стадіоні, як і в Єгип­ті, нема.

Про інтерес до нашого матчу судити мож­на з того, що за дві години до його по­чатку трибуни стадіону були вщерть за-повнені нетерпля­чими любителями футбола. Ми зрозу­міли, що повинні по­казати красивий фут­бол, але не знали, чи вистачить на це сил Термометр відзначаЕ 45 градусів.
АГ Коман з суданським

футболістом.

Звичайно, гравці команди «Аль-Мора- да» мали через це серйозну фору. Во­ни і скористались з цього, повели раху­нок. Шістдесята хви­лина матчу, тобто остання (час гри був скорочений) вже розпочалась, а пере­вага на боці хартум- ців — 3:2. І тут від­булось те, про що газети пізніше писа­ли, як про надзви­чайно рідкісне видо­вище.

Ми подавали ку- товий удар і на штрафному майдан­чику «Аль-Моради» раптом опинився наш центральний за­хисник Віталій Голубєв. Він прийняв м’яч, стоячи спиною до воріт суперника, і, падаючи

на спину, з такою силою послав його «ножиця­ми» в сітку, що воротар не встиг навіть пово­рухнутись. «Такого, — писали газети, — ми ще не бачили». Скажемо чесно: ми, динамівці, теж не бачили такого з боку лідера нашого захисту.

Після цього ми провели за короткий строк ще три матчі. Футболістів «Маріх» перемогли з рахунком 5:3, «Аль-Хілала»—4:1 і команді міста Вад-Медані забили п’ять м’ячів, пропу­стивши в свої ворота тільки один. Ці перемоги були легкими. Але такі переконливі рахунки не збентежили суданців. Вони гадали, що зможуть взяти в нас реванш. Та «ліміт» на­ших ігор був вичерпаний, і питання про мож­ливий реванш довелось відкласти на майбутнє, коли динамівцям Києва доведеться знову зу­стрітись у спортивній боротьбі з футболістами Судану.

Хоч місцевий футбол за своїм класом, без­умовно, залишає бажати кращого і явно по­ступається перед єгипетським, але це анітро­хи не впливає на любов до нього з боку всіх верств населення. В Судані захоплюються фут­болом і старі й малі. За поле їм править кож­ний вільний клаптик землі. Юнаки грають з м’ячем навіть у спеку, коли це здається про­сто неможливим. Не дивно, що в них часто трапляються сонячні удари. Між іншим, кіль­ка таких випадків було і на наших матчах, так що лікар, який нас супроводив, мав «понад­планову» практику.

Дні, проведені в Судані, залишили в нас яскраві спогади. Нас зустріли тут як найдо­рожчих гостей, кожен клуб прагнув влаштува­ти для нас прийом. І ми, так би мовити, пере­ходили з рук у руки. Як правило, після кож­ного такого прийому ми ставали глядачами концертів. Національні пісні і танці — неза­бутні. Особливо запам’ятався мені один тан­цюрист, який з коров’ячими рогами на голові і з дзвониками на ногах, з обличчям, розма­льованим яскравими фарбами, виконував над­звичайно екзотичний танок одного з місцевих племен. Викликала захоплення його ритміка, вміння контролювати рух майже кожного м’я­за свого тіла.

Після короткого відпочинку українські фут­болісти полетіли далі — в столицю Ефіопії Аддіс-Абебу. І знову інший клімат. Тепер ми перебували на висоті 2500 метрів над рівнем моря. Довелось дихати дуже розрідженим по­вітрям, в якому на сорок процентів менше кис­ню, ніж у нашому. Смішно було дивитись, як здорові хлопці, справжні атлети, інколи на­хиляються над кисневими подушками. Але без них було важко: ми задихались. Зви­чайно, такий клімат нам не дуже сподо­бався.

Не сподобався і стадіон. Він мало чим на­гадував наші красиві і зручні спортивні бази. Просто голий майданчик, огороджений пар­каном. А до того ж напередодні нашого при­їзду тут відбулися чи то парад, чи то якісь маневри, і коні та колеса гармат так потоло­чили поле, що воно наче вкрилося глибокими зморшками. Навіть найбільш врівноважений серед нас, захисник Володимир Єрохін, розвів руками і вилаявся:

Чортзна-що! Ну як його тут грати?

Нічого, — втішав його Віталій Голу- бев, — викрутимося. Під суданським сонечком було важче.

Аддіс-Абеба, хоч і столичне місто, але має досить провінціальний вигляд. Воно мале і не­привабливе. Будинки невеличкі. Місцеве на­селення живе вкрай бідно. Але злиднів під час нашої подорожі ми бачили багато. Новим для нас була надзвичайно велика кількість хворих і жебраків. Не менше ми були здиво­вані тим, що рекордним показником для абіс­сінської корови є півтора літра молока на день.

З спортивної точки зору наше перебування в Ефіопії було нецікавим. Ми не зустріли тут серйозного опору. Щоправда, дві зустрічі дали нам тільки нічийний результат. Але пояснюєть­ся це тим, що ми були вкрай виснажені попе­редніми іграми і, крім того, чимало наших гравців зазнали травм. Отже, не було рації рискувати.

Свою останню гру ми провели першого січ­ня 1959 року. Водночас це була і наша перша гра нового спортивного сезону. Перемогли ми команду міста Діредави з рахунком 3:1. Але радості від перемоги не відчули. Найкращою нагородою за цей матч були б квитки на лі­так, який негайно переніс би нас додому — до наших сімей, ялинок, снігу. Але треба було ще повернутись до Єгипту і тільки там сісти на па­роплав «Победа».

Так ми і зробили. А через кілька днів при­швартувались в Одесі./.?

Весь п’ятдесят дев’ятий рік я провів в ос­новному вдома. Наша команда увійшла в сму­гу невдач, динамівці зазнавали однієї поразки за другою. На душі було важко. Але затяжний процес невдач був закономірним. «Старі» грав­ці залишили команду, а молоді ще не обстрі­лялися. Вже було ясно, що Валерій Лобанов- ський от-от заграє на повну силу, подавав надії молодий, енергійний Олег Базилевич, роз­кривав повністю свої можливості наш цент­ральний нападаючий Віктор Каневський, шу­кав свого місця Андрій Біба. Ми знали: невда­чі динамівців тимчасові, настане день і прийде свято й на нашу вулицю. Але потрібен був пев­ний час для становлення нового складу коман­ди, а саме його й бракувало: черговий чемпіонат країни був у розпалі, отже, перебудовуватись доводилося на ходу.

Крім того, була ще одна причина, яка дуже негативно позначалась на наших результатах. Після поїздки по Африці команда як слід не відпочила, одразу включилася в нові тренуван­ня. Гравці фізично виснажились, до того ж ба­гато хто зазнав серйозних травм.

Почував і я себе не в гуморі. Було сумно від того, що мої товариші по команді, з якими я вже провів стільки ігор, з якими доводилось пліч-о-пліч грати на футбольних полях і до яких звик, наче до рідних, один за одним сходи­ли з поля, назавжди залишали свої постійні місця в команді.

Від нас пішли старий футбольний «зубр» Сергій Коршунов, який досить вдало замінив на посту лідера форвардів Андрія Зазроєва; перейшов на тренерську роботу Віктор Терен­тьєв; втрачав бойову форму веселий і невтом­ний Георгій Граматикопуло; дедалі частіше скаржився на серце Михайло Коман, сама при­сутність якого в лінії нападу вселяла в хлоп­ців упевненість; важче ставало грати Тиберію Поповичу — «залізному» захисникові «Дина­мо». Надовго вибув з гри через хворобу і рвуч­кий Іван Диковець, а Віктор Фомін, якого кия­ни стільки років бачили на лівому краї, поміт­но втратив швидкість.

Одне слово, рідшали бойові ряди команди. І тільки той, кому в житті доводилося наза­вжди розлучатися з перевіреними спортивними соратниками, може зрозуміти настрій ветера­нів колективу, які ще залишалися в строю. А їх, між іншим, було вже дуже мало — во­ротар Олег Макаров, захисники Володимир Єрохін і Віталій Голубєв, нападаючий Віктор Каневський.

Звичайно, ми не занепадали духом, працю­вали дуже багато, прагнули якомога скоріше налагодити взаємодію всіх ліній. І я відчув відносний спокій лише тоді, коли зрозумів, що з новим півзахисником Василем Турянчиком (він перейшов до нас з ужгородського «Спар- така» разом з воротарем Андрієм Гаваші і Йо­сипом Сабо) ми зігралися і можемо дозволити собі розкіш виступати чотирма захисниками і шістьма нападаючими.

Але недоліків у колективі було ще багато, і перший круг чемпіонату ми провели надзви­чайно погано. Деякі скептики, які завжди по­спішають з висновками, вже склали негативну думку про київське «Динамо»: команді, мов­ляв, не під силу вийти з цього прориву. Та ми відчували, як наші ланки наливаються новою силою і якщо на першому етапі чемпіонату деяка розгубленість ще мала місце, то вже в другому крузі ми були впевнені, що незабаром виправимось.

Рік був важкий. Так завжди трапляється, коли в короткий строк треба провести майже повне оновлення колективу. І можна тільки ра­діти, що динамівці так швидко це зробили. Адже інші команди, які опинилися в нашому становищі («Шахтар», московський «Спар- так»), все ще продовжують оновлюватись. В усякому разі, в останньому чемпіонаті краї­ни 1960 року вони грали набагато слабше, ніж в усі попередні роки.

З матчів, зіграних у 1959 році динамівцями Києва, мені особливо запам’ятався той, в яко­му ми зустрілись з футболістами англійського клубу «Тоттенхем Хотспур». Це — професіо­нальна команда, яка славиться на своїй бать­ківщині. В особі англійців ми побачили надзви­чайно сильних суперників. А запам’ятався мені цей матч з двох причин. Насамперед в ньому динамівці довели, що починають входити в свою звичайну форму і не за горами той час, коли вони знову порадують своїх прихильників. По-друге, ми дечого навчились у гостей, а це завжди цінно.

Нам дуже сподобались їх тренування, які проходять у формі веселих ігор, зовні навіть пустотливих. «Верхова їзда» футболістів одно­го на одному, з обов’язковим завданням подо­лати певну відстань якомога швидше, чудово розвиває м'язи ніг і виховує витривалість. Чис­ленні силові вправи гостей були спрямовані на підвищення загальної фізичної підготовки. Жонглювання м'ячем обов’язкове для кожного члена команди. І користь його зрозуміла. А що­до самої гри, то англійці продемонстрували вміння «працювати» колективно, їхня техніка дозволяє вести боротьбу на високій швидкості при низькому проценті втрат м'яча. Нарешті ми побачили, що вони навчились буквально грудьми захищати недоторканність своїх во­ріт. Це стосується і воротаря, і захисників. Ми дістали предметний урок і зробили висно­вок, що англійці внесли в національний футбол чимало новин, характерних для передового футбола, і є серйозними претендентами на сві­тову першість.

Природно, по одній лише зустрічі я не міг би робити такого сміливого висновку. Але я бачив гру англійців у Києві, в Швеції, в Мо­скві, і, нарешті, у них вдома. І всі спостережен­ня наводили на думку, що англійські футболіс­ти стають дедалі сильнішими.

На мене чекало в той важкий рік ще одне випробування — наближався фінал розиграшу Кубка Європи. Навряд чи варто переказувати, як саме ми готувались до свого другого (після чемпіонату світу) великого іспиту. Читачів цієї книжки я можу лише запевнити, що збірна доклала усіх зусиль, щоб зустріти час вирі­шальних футбольних баталій у всеозброєнні.

Після шведської поразки і за кордоном, і в нашій країні в багатьох склалося враження, що радянські футболісти не здатні вести сер­йозну боротьбу за перші місця на міжнарод­ній арені. Мельбурнський успіх тепер ладні були вважати щасливим винятком. Таке став­лення до нашого футбола, природно, було об­разливим, і ми палко мріяли повернути йому повагу, якою він користувався раніше, приму­сити скептиків прикусити язика. А зробити це можна було тільки одним — переконливою перемогою, хоч на нашому шляху були дуже сильні суперники: югослави, французи, угорці та інші. З ким із них доведеться боротись, ми не знали і готувались до найважчого.

У великому футболі я вже одинадцять ро­ків. Не знаю, скільки ще зможу бути корисним для нього. Але коли б я не зійшов з поля, скільки ще житиму — ніколи не забуду того почуття справжнього, неосяжного щастя, коли побачив, як Ігор Нетто, наш капітан, пішов одержувати кубок, щоб перевезти його з Па­рижа до Москви. Це була перемога, яка по­вертала нам найкращу репутацію, вписувала нову яскраву сторінку в славний літопис ра­дянського спорту. І ми пишалися нею, як мож­на пишатися лише звершенням всіх своїх най- сміливіших мрій.

Ми стоїмо на паризькому стадіоні «Парк де Пренс», навколо гримлять оплески, а в ру­ках у Нетто Кубок Європи. На одному з боків цього спортивного трофею, відлитого з чистого срібла відомим французьким майстром М. Шо- їїіньоном, відтворено барельєф, якому 2400 ро­ків. На ньому зображений юнак, що досить технічним з сучасного погляду прийомом (м’яч він приймає коліном) жонглює шкіряним яд­ром. Старовинний барельєф ніби нагадує, що гРою в м’яч захоплювались ще до нашої ери.

І от один з найпочесніших призів цієї стародавньої гри атлетів завойований нами — представниками великого Радянського Союзу. Можливо, ця прекрасна перемога буде єдиною в спортивному житті декого з нас, хто в ті дні виступав у Франції. І хоч жаль буде кидати футбол, але навіть у важкий момент прощан­ня з ним ми будемо почувати себе краще від усвідомлення, що встигли завоювати в ім'я своєї Батьківщини цей срібний кубок.

Я почав свою розповідь з кінця розиграшу Кубка Європи навмисно. Адже недарма народ­на мудрість вчить, що кінець діло хвалить. А скільки тривог довелось нам пережити до того моменту, коли стало відомо, що кубок буде прописаний в Москві!

Ці тривоги почались іще тоді, коли ми дові­дались, що в !/в фіналу збірна СРСР має по­долати збірну Угорщини. Останнім часом угор­ці виступали на міжнародній арені дуже вда­ло, і це давало їм підстави вважати себе силь­нішими за нас. Та матч у Москві пройшов при повній нашій перевазі і закінчився з рахун­ком 3:1.

А що чекає нас у Будапешті? Адже відомо, що вдома кожна команда грає краще, ніж на виїзді. Угорці не сумнівалися, що в повторній грі перемо>*суть нас. Так усім і заявляли. Мова могла йти тільки про рахунок.

Між іншим, своєю відвертістю угорці самі собі нашкодили. Наші тренери вирішили змі­нити (в порівнянні з московським матчем) план гри радянської збірної саме після того, як воротар угорців Грошич сказав, — і це підхопи­ла преса, — що він чомусь боїться мене більше, ніж наших нападаючих. Дивно!.. І от я одер­жав настанову турбувати його якомога часті­ше. Якщо Грошич і справді боїться мене, то бачачи, як я безупинно йду в атаку, почне нер­вувати. А в такому стані від нього треба чека­ти помилок, чим можуть скористатись наші нападаючі, тим більш, що таким хлопцям, як. Михайло Месхі, Слава Метревелі, Валентин Іванов потрібна для влучного удару лише одна щілинка, одна мить.

Отже, я мав при кожній слушній нагоді йти в атаку, а Ігор Нетто підстраховувати мене в зоні півзахисту. А щодо нападаючих Бубукіна, Метревелі й Іванова, то вони вже знатимуть, що їм робити.

Гра в Будапешті проходила жваво і гостро. Але тільки зрідка господарі поля створювали гольові ситуації на нашій половині. В усякому разі в цьому матчі Лев Яшин почував себе відносно спокійно. Вигідних для взяття воріт моментів у нас було більше. Але то удари ви­явились неточними, то небезпеку вміло відво­див від своєї збірної Грошич, майстерність якого добре відома в спортивному світі. Це я відчув і на собі. Три рази товариші виводили мене на завершальний удар і тричі він забирав м’ячі, які, здавалось, уже були в сітці. І тільки четвертий удар досяг мети. Мені пощастило влучити в самісінький кут, куди Грошич не міг дотягнутись при всьому бажанні. І саме цей гол приніс нам другу перемогу над угорцями в ро- зиграші Кубка Європи.

У тому ж 1959 році мені було присвоєно звання заслуженого майстра спорту.

Тепер ми мали право вести дальшу бороть­бу за почесний трофей, так би мовити, «малої першості світу». На черзі — збірна Іспанії. Ми ніколи не бачили гри іспанців. Але про їхню майстерність чули багато і розуміли, що супер­ник надзвичайно сильний.

Та стало відомо, що знайомство, на жаль, не відбудеться. Фашистський диктатор Фран- ко порушив неписані закони спорту, який сто­їть осторонь політики, і позбавив нас та своїх футболістів можливості помірятися силою в чесному двобої. Ми готувались до матчу ре­тельно, до останньої хвилини не вірячи, що гра не відбудеться. Але нікому, очевидно, не вда­лося зламати упертості зарозумілого диктато­ра. Гравці збірної СРСР з приводу цього опуб­лікували в пресі свій протест.

Тренування нашГ продовжувались, і ми з нетерпінням чекали моменту, коли виступимо в Марселі проти команди Чехословаччини. II успіхи останнього часу загальновідомі. Але ми і не розраховували на те, що в розиграші кубка можна зустрітися з слабким суперником, тим більше — у півфіналі. З чеською збірною ми давно не грали і не знали, в якому ключі вона нині грає. Тому неможливо було заздалегідь скласти і план наших дій. Ми хвилювались.

І все ж у Марселі ми жили за таким розпо­рядком дня, наче перебуваємо вдома, на зви­чайному учбово-тренувальному зборі. Вставали рано, виконували спеціальну зарядку, снідали, займались теорією. Потім обідали, відпочи­вали, читали газети і книжки, а вже ввечері виходили на поле. Закінчувався наш день та­кож «мирно» — переглядом нових кінокартин різних іноземних компаній.. Майже ніяких

Голова Президії федерації футбола УРСР М. С. Кузнецов вітає Юрія Войнова з присвоєн­ням йому звання Заслуженого майстра спорту.

розмов про важливу гру, ніяких «накачок». Я б сказав, що ми надто спокійно жили у Франції. Зате наші керівники Г. Качалін та М. Старостін були присутні на всіх тренуваль­них іграх чехів і вже мали про них певне уяв­лення. їх висновок був лаконічним — застосу­вати щільну опіку чехів по всьому полю, темп тримати високий. Це мало в певній мірі нага­дувати американський баскетбольний пресінг. Останнім часом ми вже використовували такий принцип і одразу зрозуміли, чого бажають від нас тренери.

І ось ми виходимо на гру. Я не бачу серед своїх старих чеських знайомих принаймні по­ловину гравців. Команда обновлена в усіх лі­ніях. А як грає вона, в якій манері? Перед на­ми стояли справжні атлети, всі як на підбір. Колись чехи діяли неквапно (я це добре пам’я­таю), силової боротьби уникали, зловживали поперечними передачами і не дуже любили темп, віддаючи перевагу спокійному, академіч­ному розиграшу м'яча з технічним виведенням гравця на зручну позицію для завершального удару. Але ж не може бути, щоб час не вніс корективів у їх ігровий почерк. Новий склад — це, звичайно, новий стиль. Але який?

Відомо, що кубкові ігри — особливі, най­важчі. Для них характерна надзвичайна запек­лість боротьби. Тут кожна помилка може стати фатальною. Англійці, наприклад, більше пиша­ються виграшем кубка країни, ніж завоюван­ням звання чемпіона. Між іншим, «біографія» їхнього кубка має досить цікаву історію. Кубок Англії розігрується аж з 1872 року. 23 роки все йшло нормально. Але коли в 1895 році його за­воювала бірмінгемська команда «Астон Віл­ла», кубок за проханням одного купця був ви­ставлений з метою реклами у вітрині магазину. Невдовзі його викрали. Природно, були об'яв­лені розшуки і обіцяна величезна винагорода тому, хто знайде срібний кубок і поверне його англійцям, які так поважають традиції. Але все було марно. Кубок зник безслідно. П'ят­надцять років розшукували його найдосвідчені- ші детективи, але проникнути в тайну так і не зуміли. Зрештою, англійці в 1911 році виго­товили новий кубок. Саме той, який і тепер вручається кожного року в першу суботу трав­ня команді-переможниці з рук одного з членів королівської сім’ї. Всі вже давно забули
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка