Юрий Войнов на футбольних меридіанах



Сторінка7/11
Дата конвертації14.02.2017
Розмір2,35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
про цю історію. Аж ось у 1958 році до бірмінгем- ської поліції звернувся 80-річний дідуган і за­явив, що це він 63 роки тому вкрав кубок, за­войований «Астон Віллою». Інші учасники крадіжки вже давно померли. Тільки він зо­стався в живих і не хоче тягти за собою таєм­ницю на той світ. А що ж сталося з кубком? Він був переплавлений на дрібні монети.

Готуючись до матчу з чехами, ми догадува­лись, що вони гратимуть саме в кубковому сти­лі, і переконались у цьому вже після перших хвилин зустрічі.

Чехів не злякав темп, запропонований на­ми, вони одразу ж повели гру в різкому атаку­ючому стилі. Секундна стрілка ще не встигла зробити трьох повних обертів, як над нашими воротами нависла справжня загроза. Бубер- ник на якусь мить висковзнув з-під контроль, підхопив м'яч, який неправильно зрізав Мас- льонкін, і тільки відчайдушний кидок Яшина врятував становище. В мене все похололо: адже за Буберника відповідав я. Коли таке трапляється на самому початку матчу, то важ­ко взяти себе в руки.

Однак поступово ставало зрозумілим, що чехам навряд чи вдасться уникнути поразки. Наші нападаючі грали блискуче, особливо ви­ділявся Валентин Іванов. Я вже багато років граю поруч з ним, але, здається, ніколи не ба­чив його на полі в такій формі. В той день Іва­нов, якого ми жартома називаємо «професо­ром радянського футбола», зіграв свій найкра­щий матч, його оригінальні переміщення були настільки несподіваними для глядачів, що по­тім вони говорили: ваш Іванов бігає одразу в двох напрямках. Звичайно, переміщення до­повнювались сильними ударами, тонкими пе­редачами. А щодо нашого воротаря Яшина, то він перевершив самого себе, і захоплені боліль­ники потім винесли його з поля на руках.

Перемігши чехів з рахунком 3:0 (два голи забив Іванов), ми вийшли в фінал, де з нами за кубок мали вступити в боротьбу футболісти Югославії. Вони виграли у збірної Франції — 5:4.

Підготовку до матчу з югославами ми про­водили вже в Парижі. До цієї вирішальної гри потрібно було підійти в хорошому спортивному стані, бо вона обіцяла бути виключно важкою. Адже всім добре відомо, як складались наші взаємини саме з югославськими футболістами. На XV Олімпіаді вони вивели збірну СРСР з дальшої гри, а через чотири роки, в Мельбур­ні, радянська команда буквально вирвала з їх рук золоті медалі з мінімальною перевагою в один гол. І ось спортивна доля знову зводить наші команди у поєдинку за звання найсиль- нішої.

Ми тренувались перед фінальною грою на стадіоні «Парк де Пренс», так би мовити, при зачинених дверях. Лише окремим спортивним журналістам адміністрація стадіону дозволи­ла побувати на наших тренуваннях. Було, як перед грозою, тихо, спокійно, але відчувалось: от-от блискавки розітнуть небо. План гри та­кий же, як у Марселі: швидкий темп, щільна опіка, але не силова. Ніякої грубості!

Та склалась зустріч далеко не так, як пів­фінальна Насамперед Перушичу вдалося од­разу нейтралізувати Іванова, і наслідки цього ми негайно відчули: напад втратив свою про­бивну силу. Треба також визнати, що в першо­му таймі югослави заплутали нас своїми чис­ленними переміщеннями. Зрештою стало важ­ко розбиратись на ходу, хто повинен опікати Галича, Костича, Єрковича та інших форвар­дів югославів. Отже, персональна опіка пере­стала бути ефективною, ми не виконували на­станови тренерів. Дуже перешкоджав нам і за­хист суперника, який застосував силову гру.

В усякому разі Віктору Понедєльнику, який любить загострення і прагне бути весь час по­переду, добре перепадало від охоронців воріт Югославії. Одне слово, в першому таймі ми грали не так, як задумали. Югослави ви­гравали в нас швидкість. Але не за раху­нок бігу, а завдяки тому, що точніше пасували один одному м'яч і не менш точно виконували довгі діагональні передачі на краї. Саме через це вони і відкрили першими рахунок.

Безумовно, зустріч не програна, — ска­зав нам у перерві між таймами Качалін. — Програний тільки один тайм. Є ще один. Юго­слави думають, що зламали нас темпом. Отож запропонуйте їм іще швидший. Подивимось, хто витримає його.

Рецепт, як бачите, був простий. Але він ду­же допоміг нам. Ми повели гру в такому тем­пі, якого, можливо, ще ніколи не використову­вали. Ми більше не хотіли тільки опікати, ми хотіли, щоб опікали нас. І дуже швидко Слава Метревелі зрівняв рахунок.

Після цього ініціатива надовго перейшла до нас. Метревелі і Михайло Месхі буквально закрутили захист югославіїв, а Валентин Бубу- кін виявився тим тараном, якого вже ніхто і ніщо не могло зупинити. І всі побачили, що другий гол — це тільки справа часу.

Але основного регламенту матчу для нього виявилось недостатньо. Ми вже зіграли третій тайм, почали четвертий, а югославам все ще вдавалося уникати другого ройового голу. Вони побудували перед своїми воротами жи­вий заслін, пробитись крізь який ставало де­далі важче. Аж ось Віктор Понедєльник на якусь мить звільнився від свото сто-рожа і в красивому стрибку головою забив гол.

Я вже не раз брав участь у відповідальних матчах, але ніколи ще не відчував такого по­легшення, як тоді, коли стадіон «Парк де Пренс» вибухнув бурхливою овацією. І я, і всі гравці нашої команди зрозуміли, що доля матчу вирішена: ми нізащо не дозволимо зрівняти рахунок. Югослави, правда, негайно кинулися в атаку, про яку потім багато писали газети різних країн. Ця атака збоку виглядала досить грізно. Але треба само-му бути футбо­лістом, щоб збагнути — вона сумбурна і успі­ху не дасть. Так воно і вийшло.

Товариші по збірній СРСР Ю. Войнов та В. Бу- букін - - суперники на першості країни.

Хочеться навести кілька цитат з деяких за­рубіжних газет про цей матч.

«Руде право». — Париж іде не бачив тако­го матчу... Перемога радянської команди ціл­ком заслужена.

«Юманіте». — Сильного темпу грі надав В. Бубукін. Це була прелюдія майбутньої пе­ремоги. Безперервна серія атак і контратак — така суть цього матчу.

«Екіп». — Гра мала атлетичний характер завдяки щільній опіці, яку застосували коман­ди. Гра була гострою, хвилюючою.

Отже, (навіть в цих коротких висловах ска­зано чимало хорошого про інас. Але в основно- му підкреслювалась атлетична підготовка ра­дянських футболістів, їх витривалість і не зга­дувалась техніка, тактика. Оглядач агенства Франс Пресе заяв<ив, що ми не вміємо грати так різноманітно, як наші суперники, але що ми дуже небезпечні своєю здібністю битись за перемогу всі дев'яносто хвилин .матчу. Він на­віть назвав наших гравців «безликими», хоч буквально через кілька рядків дав позитивну характеристику кожному з нас.

Ми посміювались: очевидно, декому з за­кордонних знавців футбола хотілося примен­шити нашу перемогу. Але як можна було до­битись її без техніки і тактики? Адже коли Г. Качалін ставив перед нами завдання пода­вити висунутих уперед півсередніх нападаючих югославської команди, розірвати зв’язки між її комунікаціями, стиснути захист, то хіба можна було розраховувати, що все це вдасть­ся виконати лише за рахунок атлетизму? Та ні в якому разі! Тільки зріла техніка і тільки су­часна тактика давали нам ключ до перемоги. Все це я пишу для того, щоб посперечатися з деякими горе-оглядачами, які після шведських подій затрубили, що радянський футбол дегра­дує. Факти говорять самі за себе, а факт— ар­гумент, яким я оперую, — простий: Кубок Єв­ропи в Москві.

Є різні перемоги в спорті. Я знаю, що па­ризький успіх ще довго зігріватиме серця на­ших любителів футбола.

В дні розиграшу Кубка Європи були підве­дені остаточні результати першості Франції. Знову на першому місці опинився «Реймс» — команда мецената Жермена, яка систематич­но поставляє в національну збірну до шести гравців. «Реймсу» вдалося встановити своєрід­ний рекорд: віїн одірвався від свого найближ­чого конкурента, команди «Нім», на 7 очок, а від п’ятої команди в списку найсильніших («Тулузи») — на 16 очок.

Футбол у Франції, як відомо, користується великою •популярністю. Але небагато команд можуть підтримувати високий клас гри і зби­рати велику кількість глядачів. Це ті клуби, в яких є багаті покровителі. Таким під силу купувати зірок і запрошувати видатних трене­рів. Зокрема, в «Реймсі» грають Фонтен і Копа — дві найяскравіші зірки французького футбола, а тренером є один з найвидатаіших знавців гри в футбол А. Батте. Як і завжди, на- національний футбол знаходить своє найкраще відбиття в ігровому почерку «Реймса». Це лег­кі, часто тонкі комбінації, короткий і точний пас, гра у блискавичному темпі без шкоди для техніки, відсутність метуш<ні і спокій в критич­них ситуаціях.

Але в тому році «Реймсу» не вдалося уни­кнути поразки у важливому матчі, коли вирі­шувалась доля кубка країни. В півфіналі він програв команді «Монако», яка і стала волода­рем кубка. Це була та сама команда, про яку ще недавно писали, що вона взагалі не має права виступати в офіціальних змаганнях на першість Франції, бо, мовляв, «Монако» є на- півсуверенним княжеством і тільки частиною таможенної французької території. І ось цей «клаптик» землі забрав національний кубок.

Але не це хвилювало діячів французького футбола в шістдесятому році. Останнім часом жваво обговорюється пропозиція Іспанії, Франції та Італії про створення «суіперліги» для професіональних команд. До неї мають увійти не просто сильні професіональні коман­ди, а найсильніші серед них, які боротимуться за першість у Європі, відмовившись від націо­нальних чемпіонатів. Виникла ця пропозиція в результаті того, що через низький рівень гри команд в багатьох країнах нашого континенту зменшився інтерес до футбола. А це негативно позначається на фінансовій стороні клубів. І от у Франції турбувались, чи буде прийнята ця пропозиція, чи вдасться за межами ФІФА знайти можливість поліпшити фінансові спра­ви професіоналів.

Зрозуміло, що нас ці проблеми не хвилю­вали, бо футбол в СРСР насамперед служить інтересам народу, є засобом фізичного вихо­вання і атлетичною грою мільйонів юнаків. І коли ми чули про суть турбот наших фран­цузьких колег, то співчували їм тільки з ввіч­ливості. Розпрощавшись з ними, ми з радістю вирушили до Москви, щоб звідти роз’їхатись по своїх командах і включитись в боротьбу за найкраще місце в турнірній таблиці чемпіо­нату СРСР. Тут нас чекали нові сюрпризи, зокрема мене, бо наша команда «Динамо» продовжувала.свій переможний шлях у друго­му крузі.

14

Що сталося в команді київського «Дина­мо» за останній рік? Чому колектив, який так невдало провів минулий сезон, раптом став одним з лідерів чемпіонату? Чи закономірним був його успіх?

Візьму на себе сміливість сказати, що все тут закономірно. Команда зазнала великих зміїн в своєму складі, і всі вони виявились вдалими. Більше того, вперше за багато років київське «Динамо» мало два майже рівноцінні склади, і це дозволяло тренерам вільно ма­неврувати резервами, давати відпочинок грав­цям, своєчасно замінити хворих.

Знову наші ворота захищав ветеран коман­ди Олег Макаров. З роками він, природно, втратив колишню швидкість, але збагатився таким досвідом, що продовжував грати рівно і впевнено. Правда, і Макаров часом припус­кав помилки. Але з ким такого .не буває?

Ветераном команди є і правий захисник Володимир Єрохін, якого любителі футбола називають «солдатом» за його самовідданість і стійкість, за вміння повністю віддаватись грі, ^а відчайдушну боротьбу з нападаючими, я б сказав, навіть за готовність до самопожертви.

Місце Віталія Голубєва, який зробив для команди так багато, зайняв новий центр захис­ту Василь Турянчик. Про нього можна було б говорити дуже багато, бо не часто зустріча­єш такого хлопця — спортсмена з голови до п’ят. На перших порах всі бачили, що Турян­чик поступається своєму попередникові і в техніці, і в розумінні гри. Коли грав Голубєв,
Ю. Войнов бажає успіхів Т. Поповичу на тренер­ській роботі,
В. Турянчик у боротьбі за м'яч з В. Івановим.

створювалось враження, що перед вами фут­боліст, в якого ноги на шарнірах і во*ни мо­жуть викручуватись в усі боки — куди треба. Турянчик теж технічний гравець сміливий і невтомний. Але йому бракувало чуття ситуа­ції. І те, що легко розгадував Віталій завдяки своїй інтуїції і вміїнню правильно вибирати місце, від Турянчика вимагало величезного на­пруження всіх сил. Йому бувало важко, він часто залишав поле знесилений. Але він жод-ного разу не поскаржився і вперто йшов до своєї мети — стати абсолютно надійним цент­ром захисту.

Слід сказати, що до кінця сезону він став добрим захисником, у якого з’явилися чудові перспективи на майбутнє.

Лівим захисником у нас виступали теж мо­лоді гравці — Анатолій Сучков і Володимир Ануфрієнко. Вони прогресували з кожною грою і, хоч інколи допускали прикрі помилки, все ж сезон провели досить рівно.

У півзахисті разом зі мною грали Йосип Сабо і Володимир Сорокін — молоді, але вже відомі на Україні футболісти. Особливо зріс Сабо. Коли він прийшов у колектив, важко бу­ло встановити, де -саме йому краще грати. Він умів атакувати і захищатись, але його фізич­на підготовка була незадовільною і тому не­обхідної користі він дати не міг.

Та минув рік, і Сабо став справжнім атле­том, підвищилась і його техніка. Гравець, який в основному вмів руйнувати комбінаційні ідеї суперників, він тепер перетворився і на твор­ця атак. Особливо яскраво це проявилося тоді, коли Йосип став грати третього півзахисника і був зобов’язаний підтримувати напад систе­матичними рейдами вперед. І зрештою Сабо став улюбленцем глядачів, симпатії яких без­помилкові. Він і голи забивав, і .нейтралізував навіть таких сильних інсайдів, як Сальников та Бубукін.

Абсолютно новою тепер була лінія форвар­дів команди, в якій тільки молодий ще за ві­ком Віктор Каневський міг вважатись вете­раном. Тут часто робились перестановки, в яких брали участь Ігор Зайцев, Олег Бази- левич, Віктор Серебреников, Віктор Каневсь- кий, Юрій Ковальов, Андрій Біба, Валентин Трояновський, Валерій Лобановський, Іван Диковець (він після одужання повернувся в колектив). Не все гаразд було в нашому напа­ді, хоч загалом він став одним з найсильніших у країні. Не вирішено було питання і про най­кращу кандидатуру на роль «дев’ятки», а без постійного лідера атак грати нелегко. Зате ди­намівці здобули чудових країв і інсайдів. Молоді футболісти Базилевич, Лобановський і Серебреников увійшли до списку найсильні­ших гравців Радянського Союзу. І що особли­во приємно — в них різний почерк. До кожно­го з них суперникам доводиться пристосовува­тись по-різному, а як це інколи важко, я знаю з власного досвіду.

І справді, Олег Базилевич, при своїй зов­нішній тендітності, гравець надзвичайно темпе­раментний. Він володіє неабиякою швидкістю і часто легко випереджає в бігу своїх сто­рожів. З прострілів Базилевича після блиска­вичних проходів по краю наші нападаючі за­били багато голів. Він і сам провів їх чимало. В цьому йому допомогла чисто команівська риса — ривок на воротаря, коли б’є партнер по нападу. В результаті він часто добивав м’ячі в сітку. Перші свої ігри уже в ролі постійної «семірки» Олег Базилевич провів з таким під­несенням і такою майстерністю, що, здавалось, на краю з’явилась «ракета». Це збило з пан- телику багатьох суперників.

Іншого складу Віктор Серебреников. Я б назвав його «молоточком». Якщо в нього виникає можливість пробити по воротах, він це робить, не ва­гаючись ані миті. В результаті — вісім забитих голів у по­ловині зіграних нами матчів. Високий про­цент! Однією з кра­щих рис Серебрени- кова є хороший спор­тивний запал, ба­жання вести бороть­бу за кожний м’яч, технічна гра на швидкості і влучний удар — короткий і різкий, як постріл.
Заслужений майстер спорту М. Махиня вручає Я. Сабо приз за кращу гру.

Яскрава і своє­рідна постать Вале­рія Лобановського, який був вимушений тимчасово зміститись з центру на лівий край і несподівано для себе самого зна­йшов там загальне визнання. Лобанов­ський зрілий май­стер дріблінга. Чу­дово володіючи м’ячем, він здатний, наче бавлячись, обвести двох і трьох захисників, подати м’яч під удар так, що иЬ забити гол часом просто неможливо. Зрештою про­ти Лобановського почали ставити двох за­хисників,— один з них безпосередньо опі­кав форварда, а другий — підстраховував. Але і це не завжди рятувало суперників від голів. Так, зокрема, було в матчі з ростов­ськими армійцями, коли він забив наш «сріб­ний» гол.

Часто можна почути: ех, якби Лобановсь­кий не плів так свої мережива, якби швидше віддавав м’яча, йому б взагалі не було ціни. Це не зовсім правильно. Якби він робив так, як йому радять численні прихильники, він не був би Лобановським, а кимось іншим — не­відомо ким. Звичайно, він дещо передержує м’яч. Але при цьому він відтягує на себе кіль­кох гравців і відкриває цілі зони своїм това­ришам. А це дуже важливо! А чого варте його вміння забивати голи з обох ніг, при тому на­віть з дальніх дистанцій! Мені здається, що хибою в його грі є інше: він надто відверто підкреслює своє прагнення грати в звичній зоні лівого краю і рідко з’являється в інших зонах, чим полегшує гру захисту. Мабуть, він став би ще більш результативним форвардом (хоч і так по забитих голах ішов на першому місці в команді), якби віддавав належне пе­реміщенням.

Довго думали тренери Вячеслав Дмитро­вич Соловйов, Віктор Терентьєв та Михайло Коман, де саме використати Лобановського — на краю чи в центрі. Тут остаточного рішення іце нема. Але і на лівому краю Лобановський проявив себе так, що подібного можна поба­жати кожному футболістові. В усякому разі за наслідками гри одного лише сезону він одразу потрапив до складу збірної команди СРСР.Як виявилось, краще вія інших розуміє Лобановського Валентин Трояновський — теж молодий гравець. Невисокий, невтомний, швидкий, він якось особливо твердо «стоїть» на землі, його не можна вивести з рівноваги, збентежити і ввести їв оману. Він ніби все ба­чить, все розуміє і все вміє — прорватись, роз- пасувати м’яч, завершити комбінацію, кинути в прорив партнера. З його появою на місці лі­вого півсереднього ніби ожив і Лобановський. Пояснювалось це тим, що коли в амплуа ліво­го інсайда перебував Йосип Сабо, між Лоба- новським та іншими партнерами виникав пев-

Андрій Біба переграє воротаря «Аустрії».

ний розрив, бо Сабо відтягувався назад, у півзахист, і просто не міг весь час підігрувати лівому краю. Трояновський, навпаки, переваж­но перебуває в передній лінії нападу і полег­шує Валерію зв’язок з партнерами. Вони швидко знайшли спільну мову між собою, і цей дует приніс багато радості прихильни­кам «Динамо». За образним висловом одного спортивного журналіста, Трояновський «навіть вухами почуває ситуацію на полі» і миттю зна­ходить правильне рішення. З таким партне­ром наш лівий край став ще грізнішим.

Андрій Біба володіє сильним і точним уда­ром з усіх дистанцій. Але він гравець такого

широкого діапазону, що почуває себе в звич­ній сфері, коли може маневрувати на площі в півполя. А це -не завжди можливо. Отже, йому ще слід знайти найкращий варіант для себе. Для команди ві-н також цінний гравець.

Багато користі дав нам Юрій Ковальов. На жаль, він не затримався в колективі дина- мівців і перейшов до команди армійців Мо­скви. Ця втрата викликала незадоволення команди. Але ми не можемо бути невдячними спортсмену, який зробив для нашого клубу все, що було в його силах, тим більше, що він на певний час розв’язав для нас проблему центрального нападаючого.

Знов увійшов у хорошу форму Віктор Ка- невський — футболіст багатогранний і високо­технічний. В середині сезону він дещо посла­бив свою гру. Але під кінець до нього прийшло «друге дихання», під час нашого турне по Норвегії і ФРН Каневський був найсильнішим на полі. Я впевнений, що в новому сезоні йому ще не раз аплодуватимуть глядачі.

Такі мої товариші по команді, разом з яки­ми ми завоювали срібні медалі. Звичайно, я перелічив лише їх позитивні риси, бо саме во­ни і зумовили нашу перемогу в такому важ­кому футбольному марафоні. В кожного з на­ших гравців є свої недоліки, але це вже спра­ва внутрішня, справа команди, яка докладає чимало зусиль, щоб недоліків у її членів було якнайменше, а позитивних якостей — якнай­більше. Одне слово, у команді київського «Ди­намо» зібрались справді обдаровані спортсме­ни, чия технічна майстерність і тактична зрілість дозволили вирішувати найскладнішіХитрим фінтом Лобановський обманює воротаря «Бєларусі» Денисенка.

завдання. А таких було багато, бо неможливо з усіма суперниками боротись однаковою зброєю, і в кожному окремому випадку ми прагнули скласти конкретний найбільш пра­вильний план дій і здійснити його. Інколи ми з різних причин не могли цього зробити і тоді програзали. Але це, на щастя, траплялось до­сить -рідко. В більшості ж ігор ми виконували все, що задумали, і здобували важливі пе­ремоги.

Як же ми грали і, що на мою думку, ста­новить головне в сучасному футболі?

Пам’ятаю час, коли головним для всіх нас було оволодіння високою технікою. Радянські опортсмени завжди відзначались відмінною фізичною підготовкою, любили і вміли грати швидко. Серед них зросло і чимало майстрів футбольної техніки, такі; наприклад, як Бєс- ков, Федотов, Трофимов, Бобров, брати Де- ментьеви, Грі.нін, Ільїн, Щегодський, Махиня та інші. Але переважна більшість футболістів в основному грала в атлетичній манері. З ро­ками вони почали розуміти, що без досконалої техніки вже не обійтись, що треба переучува­тись. Звичайно, і зараз проблема технічного футбола в нас ще не розв’язана до кінця, але загалом у цьому напрямку майстерність ра­дянських футболістів, безумовно, помітно зросла. Можна назвати десятки спортсменів молодшого покоління, яких визнали високо­технічними гравцями і закордонні фахівці. Отже, головним тепер стає тактика.

Та це стосується не тільки команд Радян­ського Союзу. Можна дякувати бразільцям за те, що своєю переконливою перемогою вони довели всім: первинна побудова команди з чотирма захисниками — ще не означає, що вона дотримуватиметься оборонної тактики. Бразільська формула 1—4—2—4 стала темою дня. Тренери провідних команд світу почали її уважно вивчати і в декого створилось вра­ження — саме ця формула і є ключем до всі£ перемог. Команди багатьох країн почали ви­пробовувати цю схему, але поки що помітних успіхів не досягли. Деякі наші колективи та­кож віддали їй свої симпатії. Це, зокрема, сто­сується московських команд «Локомотив», ЦСКА, алма-атинського «Кайрату», свердлов- ських армійців тощо. І справді, посилення обо­рони ще одним захисником обіцяло багато ви­год. Адже кожному зрозуміло, що чим більше гравців буде відтягнуто назад, тим щільні­шим стане перед воротами заслін, тим мен­ше шансів пропустити форварда.

Але копіюючи бразільців, дехто забув, що їх первинна побудова на полі не догматична. Нові чемпіони світу агресивні гравці, і їхня тактика відзначається виключною гнучкістю, бо змінюється в залежності від конкретної іг­рової ситуації. Нарешті, ця побудова тільки тому і виявилась такою ефективною, що була довірена футболістам екстракласу, які звикли творити на полі, не обмежуючи своє спортивне мислення тільки рамками даного на гру пла­ну. Не помітили деякі тренери та команди і того, що здвоєний центр захисту бразільців викликав цілком нову манеру гри третього но­мера, який фактично став «чистильником», що виправляє помилку одного з півзахисників, який по суті виконує обов’язки «трійки», і ЩО по-новому грають інсайди, яким доводиться заміняти одного з півзахисників. А відтягува­тись назад півсередні можуть лише при тій умові, що в них вистачить і витривалості, і си­ли, і швидкості на безперервні рейди вперед і назад. Але про цю особливість гри півзахисни­ків я докладніше скажу далі.

Одне слово, не всі збагнули, що формула 1-—4—2—4 означає докорінну зміну всієї гри. Не досить вийти на поле з чотирма захисника­ми і чотирма нападаючими. Треба врахувати всі можливі наслідки такої розстановки, ро­зучити різні варіанти гри і взаємних під- страховок, бути впевненим, що гравцям тієї чи іншої команди таке завдання під силу.

Динамівці Києва не погналися за бразіль- ськИ'М варіантом, як інші, хоч теж високо оці­нили його. Футболісти разом з тренерами В. Соловйовим, М. Команом і В. Терентьевим погодились на тому, що, можливо, вигідніше і розумніше буде використати варіант, який уже відомий команді і який не потребує таких великих напружень при опрацюванні, як бра- зільський. Ми зупинились на старому київ­ському варіанті 1—3—3—4. Я вже згадував, що колись така побудова (воротар, три захис­ники, три півзахисники і чотири нападаючих) була оцінена як захисна і забракована. Але хто тепер наважиться назвати її захисною? Адже наша команда стала однією з найре­зультативніших у країні і посіла друге місце в чемпіонаті!

Ні, не в самій побудові справа. Секрет ус­піху команди криється в її вмінні до кінця ви­черпати можливості певної схеми, тобто в майстерності футболістів. В нашій команді Йосип Сабо виходив на поле під номером 10, але одразу відтягувався в півзахист. Та хіба він обмежувався тільки захисними функціями? Сабр і сам атакував при кожній слушній на­годі, активно допомагав форвардам протягом усієї гри, а якщо ситуація складалась так, що його підопічний примушував нашу «десятку» затримуватись у центрі поля, вперед ішов я, і таким чином кількісно наш напад не стра­ждав.

Звичайно, ми користувались не тільки схе­мою 1—3—3—4. Нерідко ми застосовували ін­шу — 1—3—2—5, а перед кінцем сезону поча­ли інколи використовувати і бразільський варіант — 1—4—2—4, ставлячи в півзахист Володимира Ануфрієнка, футболіста оборон­ного хисту. Нарешті були матчі, коли дина­мівці кидали в бій все, що могли, і тоді малю­нок гри набував нового змісту — 1—2—2—6 (це коли Василь Турянчик ішов уперед). Що­правда, остання формула не могла існувати на полі довго, вона виникала раптово і на корот­кий строк, коли суперник був притиснутий до своїх воріт і назрівав гол. Та, на мій погляд, найприємнішим є те, що в кожному матчі, на­віть при зустрічах з корифеями радянського футбола, наша команда ніколи не втрачала своєї агресивності.

Нас учили і не раз підкреслювали, що ос­новою основ тактики гри, головним, є опера­тивний простір. Справді, як обійтись без ньо­го? Коли ви ведете атаку, він необхідний дчія того, щоб здійснити задуману комбінацію: адже на маленькому клаптику поля це немож­ливо зробити. І навпаки, коли ви захищає­тесь, треба позбавити суперника такого опера­тивного простору. Отже, в першому випадку мова йде про розширення сфери дії, в друго­му — про звуження. І в обох випадках метою всіх зусиль залишається оперативний простір.

А боротись за нього можна різними засо­бами: швидкісною грою (ви в усьому випере­джаєте суперника), довгими передачами (ви розтягуєте його захисні комунікації), несподі­ваними переміщеннями (ви витягуєте свого «опікуна» із звичної для нього зони), рапто­вими контратаками після навмисної відносно тривалої боротьби в центрі поля, висунутими вперед інсайдами, які притискують півзахис­ників до їх штрафного майданчика і тим са­мим звільняють центр поля для своїх півза­хисників. Останні в цьому разі стають зачи­нателями атак, а інколи і їх завершувачами. Розуміючи це, ми саме так і вели гру, неза­лежно від того, якою була наша первинна по­будова на полі. Звичайно, таку свободу у ви­борі методів атаки можна собг дозволити ли­ше при наявності в команді сильних гравців — грамотних і технічних. Динамівці їх мають. Тому так багато перемог здобули ми в мину­лому сезоні.

Ще далі в цьому напрямку пішло москов­ське «Торпедо», яке провело весь чемпіонат на найвищому рівні. В торпедівців ще більше та­ких гравців, їх взаєморозуміння часом просто дивувало. Завдяки цьому вони загалом грали краще за нас і вільніше користувались різни­ми тактичними малюнками. Ось три епізоди, характерні для їх боротьби за оперативний простір.

Нападаючий Борис Батанов, який поклика­ний бути в першому ешелоні команди, раптом починає відходити все далі назад. «Опікун» його переслідує. Зрештою Батанов опиняється в лінії захисту своєї команди. -Всім здіається, що він поспішив сюди, щоб зміцнити оборону. Але його плани інші, хоч, природно, поява Ба- танова в обороні небезкорисна. Заманивши «опікуна» вперед, Батанов миттю переходить в контратаку, бо звільнив собі коридор для ривка, його переслідувач відстає, він не під­готовлений для такої раптової зміни обстанов­ки. Тепер у Батанова досить площі, щоб ата­кувати. Перешкода залишилась позаду. Цей маневр дуже, ефективний, але неважко зрозу­міти, яку треба мати фізичну підготовку, щоб витримати напруження таких відходів і рив­ків, тим більше, що все це виконується в ви­сокому темпі.

Другий приклад. М’яч у центрі поля, в но­гах у Валентина Іванова. Що може Іванов — відомо всім футболістам, його пильнують, до нього прикріплюють двох «конвоїрів», один з яких біжить з ним крок у крок, а другий гото­вий в першу-ліпшу мить прийти на допомогу. Іванов бачить, що йому не. втекти від них. Та він і не прагне цього, а тільки вдає. Далі Ва­лентин переміщується, скажімо, впоперек поля в бік лівого крайнього, наче на буксирі тягну­чи за собою опікунів, і раптом... сильним уда­ром (між іншим, навіть не повертаючи голо­ви), посилає м’яч у протилежний сектор поля, на правий край! Чому туди? Та тому, що сво­їм маневром він звільнив оперативний прос­тір, необхідний Славі Метревелі. Адже вся увага суперників була прикута до Іванова, здавалося, що саме він почне атакувати. А Метревелі, прекрасно розуміючи свого парт­нера, пішов уперед ще до передачі. І коли одержав її, був уже відкритий. Тепер, він спо­кійнісінько добіжить до лицьової лінії, зро­бить прострільну передачу і створить гольову ситуацію.Третій варіант. Сергєєв, Іванов, Гусаров, Батанов часто вдаються до зустрічних перемі­щень. Вони йдуть назустріч один одному, за­ймають місця партнерів, а захисники, які сте­жать за ними або переслідують, мимоволі створюють щілини в своїй лінії оборони. Чим ширша площа, на якій переміщаються торпс- дівці, тим більше в них оперативного простору для здійснення комбінації. Несподіваний пас, удар — і настає розв’язка. Адже не випадково Іванов (8) більшість своїх м’ячів забив з міс­ця лівого півсереднього.

Зрозуміло, що я навів тут лише принципові схеми. На практиці все це виглядає ще багат­ше, бо здійснюється на швидкості, в бурхли­вому темпі. І коли врахувати, що таких при­йомів у арсеналі торпедівців чимало, що їх зі­граність цілком очевидна, то стане ясно, чому так важко грати проти них іншим командам, чому вони так впевнено перемагали одну команду за одною, в тому числі і нашу.

Ми теж прагнули грати в такому стилі, во­лодіючи численними варіантами завоювання оперативного простору. Але торпедівці раніше за нас провели переукомплектування свого ко­лективу і встигли досягти більшого. Проте ме­ні здається, що наші шляхи однакові — атле­тизм, помножений на комбінаційну, техніч­ну гру.

І тут я мушу сказати, іцо не вважаю бра- зільську формулу єдиною, універсальною для всіх випадків. Вона цілком виправдала себе в Швеції тому, що була новиною для багатьох команд. Тепер вона втратила всі переваги «сюрприза», і мені здається, що при всій своїй майстерності бразільці не могли б зараз так же впевнено виграти чемпіонат. Про це, до речі, говорили і гравці збірної команди СРСР після нашого пам’ятного матчу. Звичайно, піс­ля бійки кулаками не махають, але ми були впевнені, що при повторній зустрічі з бразіль- цями навряд чи вони б нас перемогли.

Цікава подробиця. Бразільці і на першості світу (при варіанті 1—4—2—4) грали зонним захистом, який вважається в міжнародному футболі пройденим етапом. В такій же манері грали і футболісти команди «Баійя», яка рік тому гостювала в Києві. Це був безперечпо сильний і досвідчений суперник. Досить сказа­ти, що футболісти «Баійї» є володарями куб­ка Бразілії, а це вже щось та означає. І що ж? Динамівці легко в них виграли, забивши чо­тири м’ячі і пропустивши лише один. Валерій Лобановський, який довгий час не міг нічого вдіяти з «королем зони» негром-велетнем Сан- тосом, кінець кінцем зумів і його перемогти в двобої і забив два чудових гола. Отже, будь- яка новина залишається реальною цінністю лише доти, поки про неї не знають інші. Ось чому і члени збірної команди СРСР були впев­нені, що в повторній зустрічі зіграли б зі збір­ною Бразілії успішніше, ніж у Швеції.

Є ще одна особливість у сучасному футбо­лі, про яку варто сказати. Це — проблема пів­захисту, який останнім часом відіграє дедалі більшу роль. Я остаточно зрозумів це іід час подорожі динамівців Києва по Федеративній Республіці Німеччини. ! оскільки півзахист — моя стихія, я вважаю за потрібне поговорити про нього докладніше. Можливо, це стане в пригоді моїм молодим колегам з інших укра­їнських команд.

Отже, як я сам граю в півзахисті і що ду­маю про другий ешелон футбольних команд?

Я вже писав, що граю за команди майстрів класу «А» одинадцять років. Це майже трети­на мого життя. Гадаю, що такий стаж солід­ний для футболіста. Але і сьогодні мені зда­ється, що я ще не навчився всього, чого вима­гає наш складний вид спорту від півзахисни­ка. Адже він діє між двома ешелонами — на­падом і захистом, — зв’язуючи ці важливі лі­нії. Це я особливо гостро відчув під час своєї другої поїздки до Південної Америки, де грав проти команди «Фламенго». Але про цей пов­чальний матч далі. А зараз, щоб моя думка стала яснішою, я трохи повернусь до днів сво­єї футбольної юності.

Коли я прийшов до команди «Зеніт», то, як і багато інших молодих футболістів, хотів гра­ти тільки в нападі. Та через деякий час тренер звернувся до мене з іншою пропозицією.

Знаєш, друже, — сказав він, — мені лдається, що тобі краще грати в півзахисті. На цю думку мене наштовхнула твоя праце­здатність. Раджу тобі спробувати свої сили саме на цьому місці. Можливо, воно тобі теж сподобається.

Сказати по щирості, я був розчарований. Але в мене не було вибору, і після весняних тренувань я остаточно закріпився на місці пів­захисника. Мій настрій підвищився тільки після того, як я зрозумів: залишаючись півза­хисником, можна теж забивати голи. А коли я відчув, яку важливу роль у діях всього ко­лективу відіграє півзахист, то збагнув, що мені довірили одну з найважливіших ролей, і захопився нею цілком. Так і не встигнувши стати нападаючим, я назавжди залишився в другому ешелоні і не шкодую про це. Півза­хисник — і справді почесне амплуа для футбо­ліста.

Звичайно, мені хотілося стати добрим спортсменом. Я палко прагнув виправдати до­вір’я тренера і товаришів по команді. Тому я старанно вивчав передові методи гри в пів­захисті. І поступово помітив, що в різних командах різних країн мої колеги діють дале­ко неоднаково, що тут яскраво окреслюються три основні системи.

Перша з них, мабуть, найбільш гнучка. Це — бразільська. Вона полягає в тому, що два півзахисники виконують різні функції. Це особливо яскраво відбилося в грі бразільців у Швеції. І хоч я вже немало розповів про них, доведеться ще раз 'звернутись до досвіду чемпіонів світу. В Швеції бразільські півза­хисники діяли так, що я потім питав себе: коли ж вони встигли відмовитись від того, що ми бачили під час перебування в далекому Ріо-де-Жанейро, і не просто відмовитись, а й розучити цілком нову схему? Судіть самі.

Один з них, Орландо, виконував роль... центрального захисника. А центральний за­хисник Беліньо звузив свої функції до підстра- ховки Орландо. їх взаємне розташування ра­зом з крайніми захисниками нагадувало ромб. А другий півзахисник, Зіно, як правило, вклю­чався в гру п’ятірки нападаючих і був майже весь час на «передовій лінії». Але в потрібний момент Орландо йшов уперед, а Зіно повер­тався назад, що дозволяло їм успішно контро­лювати центр поля. Здавалось, що вони знахо­дяться на протилежних кінцях невидимої пру­жини, яка то розтягується, то стискається. Типовими представниками другої системи на мій погляд, австрійські півзахисники. Вони переважно діють у захисті, навіть не прагнучи імітувати агресивність. Причина проста: австрійські нападаючі часто атакують з дальніх позицій, покладаючись на силу і точність своїх ударів. За таких умов відпадає необхідність в допомозі гравців, що виступа­ють під номерами «5» і «6». Тому півзахисни­ки вважають за краще залишатись позаду і в основному зміцнювати оборону.

Третя система — англійська. Тут півзахис­ники майже завжди перебувають поблизу пер­шого ешелону, всіляко допомагаючи йому. По­яснюється це, можливо, тим, що в матчах, які я бачив, нападаючі англійських команд діяли не досить сильно і не могли обійтись без під­тримки ще двох гравців.

Яка ж із систем найдосконаліша і найефек­тивніша^ на яку з них треба рівнятись нашим молодим півзахисникам?

Мені здається, що на першу. Правда, люби­телі футбола можуть тут зауважити, що гра бразільських півзахисників має і свою враз­ливу сторону. Адже, коли один з них діє дале­ко позаду, а другий десь попереду, між ними виникає розрив і до того ж у самому центрі поля, звідки має починатись атака.

Але таке зауваження справедливе лише на перший погляд. Справа в тому, що півзахис- ннкам уміло допомагають півсередні, зокрема Діді. Таким чином, навіть тоді, коли Зіно бі­жить вперед, у захисті команди все одно бе­руть участь п’ять чоловік, і центр поля контро­люється ними повністю.

Між іншим, саме так грали і ми в парі з Турянчиком або Сорокіним. Крім того, в нас теж відтягувався назад Андрій Біба, коли ви­ступав на місці лівого півсереднього. Ми до­повнювали один одного.

Я особисто стою за першу, бразільську си­стему, яка послідовно створює чисельну пере­вагу і в нападі, і в захисті. Звичайно, я ніко­му не хочу нав’язувати свою точку зору, але мені здається, що саме в такому напрямку і варто вдосконалюватись півзахисникам чис­ленних команд України.

Граючи в одній і тій же ролі тривалий, час, я вважав, що досить добре вивчив усі особли­вості дій півзахисника. І, образно кажучи, вже досяг тут вищої освіти. Але цю впевненість по­хитнув лівий півсередній бразільської команди «Фламенго» Діда. Одверто кажучи, він пере­гравав мене. Протягом усього матчу я так і не зміг пристосуватись до нього. Чому саме?

Справа в тому, що звик я діяти, так би мо­вити, проти «прямолінійних» нападаючих, та­ких, що в основному грають на своєму місці і виконують те, що можна тут виконати. А Ді­да виявився напрочуд гнучким і винахідливим тактиком. За всіма його переміщеннями важ­ко було навіть стежити. То він на правому краї, то на лівому. Ось Діда метнувся в центр, а через кілька секунд він уже в півзахисті. Траплялось, що він затримувався в лінії обо­рони. Отож спробуйте нейтралізувати такого всюдисущого гравця, скрізь переслідувати його і при тому не виснажитись!

Виявляється, є і такі нападаючі. Це я на­гадую для того, щоб мої молоді колеги зрозу­міли: півзахисник повинен бути підготовленим до будь-якого сюрпризу з боку півсереднього, повинен заздалегідь готувати «зброю» проти найрізноманітнішої гри нападаючих. Тільки при такій умові він не потрапить в тактичну пастку і з успіхом виконає свою місію на фут­больному полі.

Отже, амплуа півзахисника вимагає від спортсмена невичерпної витривалості, велико­го технічного вміння, відмінної працездатності й універсалізму в найширшому розумінні сло­ва. До того ж півзахисник постачає напад м’ячами, є посередником між захистом і напа­дом, саме з рубежів півзахисту починається чергова атака.

Ось чому кажуть, що команда, яка володіє сильним півзахистом, може завжди розрахову­вати на успіх.

Я особисто прагну використовувати в грі кожну можливість для того, щоб включатись у напад, бо вважаю агресивність обов’язковою рисою півзахисника. Знаю, що таку мою лю­бов до штурму воріт поділяє чимало півзахис­ників інших радянських команд. Але надто захоплюватись атакуючими ударами нам, пів­захисникам, не можна. Інколи від цього треба рішуче відмовитись в ім’я виконання більш від­повідальних завдань. Адже ігрова дисциплі­на— передусім!

Чудовим зразком такої витримки є пара півзахисників московського «Торпедо» Мано- шин—Воронін. Вони обидва люблять і вміють атакувати, знають, коли можна і треба під­ключатись до нападу. Роблять вони це так ча­сто, що інколи здається, ніби ці півзахисники весь час діють у нападі. Але дивна річ — при цьому вони встигають перехоплювати чимало передач в центрі поля і руйнувати там задуми суперників. Це надзвичайно приємна і корис­на для команди риса.

Далі мені хочеться сказати, що коли вже береш нападаючого під щільну опіку, треба одразу ж, з самого початку матчу, сміливо діяти проти нього і спробувати відібрати в нього м’яч різко і рішуче. Якщо це вдасться зробити три-чотири рази підряд, можна не сумніватись, що ваш підопічний втратить впев­неність, розгубиться. Тоді стає значно легше виконувати настанову тренера. В цьому я не раз переконувався на власному досвіді. І нав­паки, якщо з самого початку півзахисник не вийде переможцем у двобої з підопічним, він сам може втратити впевненість.

Але навіть при виконанні такого вузького завдання, як персональна опіка когось із на­падаючих, ніколи не можна забувати, що то­вариші з першого ешелону чекають від тебе точних і своєчасних передач. Дехто з півзахис­ників вважає, що повністю виконує своє по­кликання, якщо просто переадресовує м’яч вперед. Це хибна думка. Передачі повинні за­вжди мати точну адресу. І головне — розумну. Сам я прагну віддавати м’яч не тому з напа­даючих, хто в даний момент виявився відкри­тим, а тому, хто може створити реальну загро­зу для воріт суперника. Це має принципове значення. Адже при таких передачах виникає можливість провести атаку без багатоходових комбінацій.

Взагалі треба керуватися принципом — чим простіше, тим краще. Численні передачі знач­но полегшують гру захисту. А захоплення «хо­дами конем» виникає від того, що нападаючі (деякі, звичайно) люблять обвести весь за­хист, пробитись до самих воріт і вже тільки тоді бити. Так, зокрема, грали футболісти з команд «Баійя» та «Васко да Гама». Але ми добре пам’ятаємо, що навіть віртуози з Пів­денної Америки не змогли забити динамівцям голів з гри. Отже, і майстри обводки не зуміли довести до логічного кінця свої багатоходові комбінації. Тому я і вважаю, що гострота — в простоті. Значить, і півзахисники повинні при виконанні своїх передач шукати не просто відкритого гравця, а того, хто негайно або через хід створить умови для взяття воріт. Відкритий гравець може бути і в центрі поля, і на фланзі, а неповністю відкритий — поблизу штрафного майданчика. І, отже, від нього по­винна розпочатись негайна атака воріт супер­ника.

Нарешті, про фізичну підготовку. Для пів­захисника вона має особливе значення. Тому я часто сам собі даю понадпланові завдання у вигляді додаткових кросів. Вдаюсь я до них найчастіше тоді, коли почуваю, що втрачаю фізичну форму. Поряд із звичайними трену­ваннями або після них я бігаю кроси на 4—5 кілометрів і поступово знову входжу у форму.

Люблю я грати і в квадраті. Це важка гра, але вона підвищує витривалість, різномані­тить техніку, посилює реакцію.

Не менше часу приділяю я і жонглюванню з м’ячем, пам’ятаючи, що в грі все може стати в пригоді. (В українському спортивному жур­налі я бачив, між іншим, цікаве фото, яке під­тверджує це положення. Зачепившись ногами за перекладину воріт, угорський воротар Фа- раго, висячи вниз головою, спробував ловити м’ячі. Мовляв, у грі все може статись і треба звикнути до карколомних положень).

Я радий, що останнім часом серед півза­хисників радянських команд виявляється де­далі більше прихильників агресивної гри, що серед них на повний голос заявляють про себе справжні снайпери. Першим таким гравцем був Ігор Нетто. Тепер усі знають, які небез­печні в атаках Маношин, Воронін, Сабо, Ма- рушко, Яманідзе, Ковальов та багато інших. Це хороші симптоми. Вони свідчать, що в про­відних радянських командах зростає гідне по­повнення для нашої національної збірної, що стає все менше «незамінних» півзахисників. А це саме те, що нам потрібно.

Наближається черговий чемпіонат світу, який відбудеться в Чілі. Дуже хочеться, щоб збірна СРСР виступила там краще, ніж у Швеції. А це значною мірою залежить від півзахисту, від тієї невтомної пари, яка змо­же ефективно доповнювати напад і посилюва­ти захист. Думається, що така міцна пара у нас знайдеться.І знову дорога. Вона веде на північ, до Норвегії, в країну, в якій я колись починав свої закордонні матчі. Ми буквально не всти­гли ще перевести подих після чемпіонату кра­їни, а графік ігор з іноземними командами вже кликав нас далі. Одразу з Ростова-на- Дону, де відбувся наш заключний матч, ми вирушили в Москву, а звідти літаком до Нор­вегії.

Ця подорож мала великий інтерес не тільг ки для нас, динамівців, але і для збірної СРСР, яка в 1961 році повинна зіграти із збірною Норвегії два відбіркові матчі сьомого чемпіонату світу. Отже, ми мали розвідати боєм, що зараз являє собою норвезький фут­бол. Не менш цікавою була і друга частина подорожі — по Західній Німеччині. Останнім часом тамтешні футболісти почали грати кра­ще, а зустрічі з сильними суперниками зав­жди цікаві — спостерігаєш, робиш висновки, зростаєш.

27 жовтня 1960 року на стадіоні міста Хам- мер відбувся наш перший виступ проти нор­везьких футболістів. Як і в інших містах Скандинавії, цей стадіон своїми розмірами не вражав. Навпаки, він справляв враження до­сить маленької спортивної бази. В усякому разі такі стадіони можна зустріти в кожному нашому місті, де є команда класу «Б». Освіт­лення для гри ввечері він не мав. Кілька про­жекторів становища не рятували, бо їх світла могло вистачити тільки для конькобіжців, а не для футболістів. Зате поле було чудове. На-віть у ці холодні осінні дні воно залишалось зеленим і невибитим, наче сезон тільки почи­нався.

Почали ми гру в дещо зміненому складі. Замість Макарова на ворота став наш моло­дий гравець Проскуряков. В захисті місце Єрохіна зайняв Ануфрієнко, Лобановський став у центр, віддавши свій край Диковцю, а Каневський пересунувся на місце лівого ін­сайда. Ми не знали свого суперника і домови­лись «прощупати» його вміння грати швидко. Якщо норвежці приймуть наш темп, будемо шукати щось нове, якщо відмовляться від ньо­го — все гаразд.

Господарі поля не прийняли швидкого тем­пу. Неквапливі в побуті, вони і на полі праг­нули «жити» спокійно. Звичайно, ми одразу скористалися з цього і повели гру в своєму звичному темпі. Вже на десятій хвилині Вік­тор Каневський добився першого успіху. Далі Серебреников, Диковець, Базилевич забивали голи один за одним. Незручно бути в гостях нечемними, але ми все-таки забили вісім голів, пропустивши в свої ворота тільки один.

Майстерність норвезьких футболістів з мі­ста Хамера не дуже висока. Щоправда, вони Досить точно грають в пас. Але передачі в них, як правило, короткі, що збіднює гру. Крім того, норвежці зловживають грою впоперек поля. Але якщо в центрі вони почувають себе більш-менш впевнено, то поблизу воріт супер­ника втрачають цю якість і атаки їх не мають гостроти. Пояснюється це тим, що в них не поставлений сильний удар, а пробитись на близьку від воріт позицію важко. Не сподо* балось нам і те, як грав їх воротар. Він чо­мусь падав на живіт, а не на бік, через що м’яч нерідко вискакував з його рук.

Наступну гру ми провели в невеликому портовому місті Ларвіку. Це затишний і ма­льовничий куточок країни. Наш суперник був явно сильнішим за тих футболістів, з якими ми зіткнулись у Хамері. Та команда застосо­вувала вже застарілу систему «дубль-ве», а збірна Ларвіка вдалась до нашої системи, з якою я останнім часом нерідко зустрічався і в інших країнах — 1—3—3—4. Ударною си­лою команди Ларвіка в нападі є обидва ін­сайди, яких вона весь час тримає попереду, зате крайні нападаючі нерідко відтягуються назад, як це робили футболісти «Васко да Гами». В скрутні хвилини вони активно допо­магали захистові і разом з ним прагнули ство­рити «бетон». В цьому «будівництві» інколи брали участь до восьми гравців, пройти яких було досить важко. Отже, скільки команд існує — стільки і різних систем. І треба бути добре підготовленим до різних варіантів.

Після матчу в Хамері ми, одверто кажучи, не чекали зустріти в маленькому Ларвіку таку сучасну, прогресивну систему і вийшли на поле дещо розслаблені. За це ми були негай­но покарані. Вже на перших хвилинах матчу одному з інсайдів вдалося проштовхнути м’яч в сітку. Рахунок був відкритий.

Наш настрій зіпсувався. Ми бачили, що при всіх своїх позитивних якостях і ця коман­да слабша за нашу. А слабому суперникові особливо неприємно програвати. І ми пішли на штурм. Та на цей раз спортивна доля явно глузувала з нас. Дев’ять разів після ударів наших нападаючих м’яч потрапляв у штангу, а в ворота — жодного разу. Такого фаталь­ного невезіння я вже давно не бачив. І в па­м’яті сплив наш вирішальний матч з торпе- дівцями Москви, коли в другому таймі м’яч три рази не досягав мети. Але ж там було три рази, а тут дев’ять! Зрештою, в наші ворота було призначено ще й пенальті. В результа­ті — програш.

Після цього ми виграли ще один матч з та­ким же рахунком, як і в першій зустрічі — 8:1, але він був нецікавим.

Зате скільки хвилювання принесла четвер­та зустріч в столиці країни Осло! Десятки ти­сяч глядачів прийшли подивитись на наш матч

із збірною міста, в якій зібраний цвіт футбола Норвегії.

Характерно, що ми втретє за кілька днів зіткнулися з новою системою гри. В збірній Норвегії центр нападу відтягнутий назад, він рідко безпосередньо загрожує воротам. Але, користуючись, певною свободою дій (адже центральний захисник не вийде так далеко, щоб і в центрі поля здійснювати щільну опі­ку), він ефективно диригував діями своїх партнерів. Навпаки, обидва краї були вису­нуті вперед і грали швидко й різко, демон­струючи неабияку фізичну підготовку. Але і вони мало били по воротах. Роль «молоточ­ків» виконували рухливі інсайди. Ця команда грала так, як прийнято говорити у волейбо­лі — кутом назад. Цікавий почерк!

Природно, наш захист не міг одразу при­стосуватись до незвичної манери. Поки ми прикидали, що і як робити, норвежці забили нам гол. Минуло ще кілька хвилин — і ми вдруге були вимушені починати гру з центра. Дуже неприємний обов’язок!

Лише перед самою перервою Диковець, як метеор, пронісся по лівому краю, зробив чу­дову прострільну передачу, і Лобановський сквитав один м’яч.

В роздягальні було невесело. Хлопці і без підказок тренерів розуміли, що це ганьба — програти ще одну зустріч. Щоправда, наш су­перник був сильний, він недавно переміг дру­гого призера першості світу, команду Швеції. Але нам від того не легше. Домовились, що нав’яжемо шалений темп.

Так і зробили. Господарі поля розгубились від наших навальних атак. Вони, немов хвилі, накочувались на їхні ворота одна за одною. Назрівав гол. Незабаром мені випала нагода зробити його, і я її використав... Але що це? Суддя не зараховує взяття воріт! Він показує, що я був поза грою. Гаразд, думаю, помилив­ся, при швидкій грі таке трапляється. Та ось забиває м’яч Каневський. Теж не зараховано. Проводить м’яч Трояновський. Та сама реак­ція. Ще один гол. І знову не зараховано!.. Вже не тільки ми обурені такою необ’єктив- ністю. Ревуть трибуни. Чесні норвежці свис­том засуджують свого земляка, який так од- верто порушує норми спортивної етики. Але протестувати ми не маємо права. Це нижче нашої гідності. І, про себе лаючи суддю, про­довжуємо грати

Нарешті, Базилевич забиває такі два м’ячі,
Олег Базилевич забиває гол у ворота «Баійї».

що комар носа не підточить. Рахунок стає 3:2 на нашу користь. Та коли наприкінці матчу Диковець ще раз перехитрив воротаря, суддя не витримав такого розгрому і... вп’яте не за­рахував гол.

Наступного дня місцеві газети багато пи­сали про цей матч. Вони одностайно схвалю­вали нашу гру і визнавали, що суддя зіпсував- зустріч своїми необ’єктивними рішеннями.

Після гри ми говорили між собою, що збірна СРСР може і повинна обіграти нор­вежців. Гадаю, що це правильна думка. Наші футболісти і технічніші, і грають вони різно-

манітніше. Очевидно, це і принесе їх відчутну перевагу над командою Норвегії.

Хоча в нашому розпорядженні було обмаль часу, ми користалися кожною нагодою, щоб ознайомитися з Осло. Всім нам сподобався величезний трамплін для стрибків на лижах — цього національного виду спорту, що завжди збирає величезну кількість глядачів. Нам роз­повідали, що в дні великих змагань багато тисяч глядачів довгими годинами простоюють на морозі, щоб помилуватись «пташиним» по­льотом спортсменів. Поруч з трампліном збудована красива ложа. Це місце, звідки сте­жить за змаганнями король — у минулому сам пристрасний спортсмен. Адже Улаф V є володарем золотої олімпійської медалі.

Найдовше ми затримались у музеї, де вста­новлено легендарний пліт «Кон-Тікі». Саме на ньому вчений Тур Хейердал здійснив свою фантастичну подорож через Тихий океан. І зараз на плоті все зберігається в такому стані, як це було під час плавання — стоїть палатка, лежать весла і навіть гітара, якою розважались Хейєрдал та його супутники. Ці­каво, що пліт не могли втягнути ні в яке при­міщення. Тоді спочатку його встановили на землі, а вже над ним збудували двоповерхо­вий музей.

Норвежці показали нам і свою уславлену виставку лиж. Тут зібрані сотні екземплярів— від таких коротких і широких древніх лиж, що, здається, на них можна транспортувати гармату, до найсучасніших, «королівських», які застосовуються на великих спортивних змаганнях. Взагалі &се> що пов’язано з лижа­ми, користується в Норвегії особливою попу­лярністю. Цей вид спорту має більше при­хильників, ніж футбол.

Під час перебування в цій країні наш пра­вий край Олег Базилевич, який захоплюється фотографією, зробив чимало знімків. На одно­му з них зафіксовано момент, коли Сабо, Єро- хін, Турянчик, Сучков і Ануфрієнко стоять за штурвалом парусника. Цей знімок зроблено на борту старовинного «Фрама», на якому ко­лись подорожував уславлений мореплавець Фрітьоф Нансен. Неважко зрозуміти наше хвилювання, коли ми стояли на палубі шхуни, що вже стала історичною реліквією.

Більш цікавою з спортивної точки зору була поїздка до ФРН. Ми знали, що ігри тут будуть важкими, і тому я і Макаров (ми вже не раз зустрічались з футболістами Західної Німеччини) настроювали молодь команди на виключно серйозне ставлення до кожної гри, тим більше, що динамівці мали зустрітися

з командами південної ліги, які вважаються особливо сильними.

На франкфуртському аеродромі нам була влаштована дуже сердечна зустріч. Ми навіть не гадали, що так багато людей прийдуть зустрічати нас. Десятки фотокореспондентів знімали нас і так і сяк, віце-президент фут­больної федерації країни запевнив гостей, що місцеві спортсмени раді приїзду таких силь­них футболістів, якими є динамівці Києва. Ми теж сказали немало хороших слів, бо щиро радіємо кожній можливості зав’язати дружні вілносини з зарубіжними спортсменами. На нашу честь був влаштований розкішний бан­кет, який проходив у справді дружній і това­риській атмосфері, його девіз був: «Мир і дружба!» Між іншим, ці слова стали вже такі популярні в усьому світі, що майже скрізь їх вимовляють по-російськи. В цьому відчувається глибока вдячність простих людей світу нашому народові за його титанічні зусилля добитись мирного співіснування всіх країн земної кулі.

Свій перший іспит ми складали в Мюнхені у змаганні з командою «Баварія». Я був зди­вований, побачивши на полі давніх знайо­мих — югослава Мілутиновича і угорського воротаря Фазекаша, який у свій час грав на­віть за збірну країни. Я подумав, що, очевид­но, нове піднесення західнонімецького футбо­ла проходить за відомим методом «запозичен­ня» сильних гравців у інших країнах. Проте це і так і не так. Пізніше я зрозумів, що мій висновок був правильним не до кінця.

У цій грі, яку ми провели в хорошому стилі (3:0), просто блискуче зіграв Віктор Канев­ський. Очевидно, для нього вже розпочалась нова весна, бо в кінці сезону він почав грати явно сильніше за інших нападаючих нашої команди. В такій формі ми вже давно його не бачили. Був на висоті і Олег Макаров, йому пощастило кілька разів рятувати нас від вір­них голів.

Найгрізнішою ланкою в команді «Баварія» був півзахист. Він по суті керував усіма діями німців. І якби нападаючі зуміли правильно ви­користовувати всі ті чудові можливості для результативних атак, які створювали півза­хисники, ще невідомо, як би склався матч. Але напад був менш небезпечним.

Другу зустріч ми провели в Нюрнбер­зі. Ця гра мала прин­ципове значення, бо тут ми мали поміря­тися силою з ліде­ром розиграшу пер­шості країни. Забі­гаючи наперед, ска­жу, що матч закін­чився внічию — 1:1.
Але ця нічия нам до­рого коштувала. Ди­намівці прийшли до гри по суті знесиле­ними. Ми провели в сезоні вже сорок чо­тири відповідальні зустрічі і, природно, фізично виснажили­ся. Навпаки, наші суперники ще не встигли перевтоми­тись і запропонували нам шалений темп.

Відмовитись од ньо-

го було соромно. І Б е В. Серебреников. Буде гол...

все ж рахунок пер­шими відкрили ми. Автором комбінації став... воротар Макаров. Він точно вибив м’яч на Каневського, той блискавичним фінтом об­манув свого сторожа і вивів на удар Сер^бре- никова. Гол був зустрінутий бурхливими оп­лесками численних глядачів. (Між іншим, ме­ні здається, що ми ще погано використовуємо

можливості, які виникають після сильного удару воротаря з конкретною адресою).

Потім гол пропустили ми, і в результаті — нічия. Нюрнберзькі футболісти теж мали силь­ний півзахист, і це насторожувало. Очевидно, всі команди починають розуміти, як правильно його підбирати і використовувати. Техніка гравців заслуговує високої оцінки, фізично во­ни підготовлені в дусі сучасних вимог, темп гри змінюють за бажанням і легко витримують його, майже не втомлюючись.

Третій матч ми провели у Франкфурті про­ти команди «Ейнтрахт». Цей клуб у минулому році був чемпіоном країни і має сильний склад. Але франкфуртці поступаються нюрн- бержцям. І програли ми матч (1:3) не тому, що не могли справитись з цією командою, а тому, що вже просто не мали сил бігати. Че­рез травми залишили поле я і Турянчик, ви­був з гри і Диковець, а Ануфрієнко грав з по­шкодженою рукою. Ясно, що господарі поля не могли не використати цих можливостей для перемоги.

Ми переконались, що західнонімецький футбол і справді перебуває на піднесенні. Про­те не тільки гастролюючі зірки дають йому нову силу. В країні зросло чимало молодих футболістів, безумовно сильних і грамотних. Зокрема з таких гравців була складена коман­да Нюрнберга, яка вже сім разів ставала чем­піоном країни і кілька разів володарем кубка. Але дивна річ — в національну збірну ці мо­лоді гравці не мають ходу. Тут не довіряють молоді і віддають перевагу ветеранам, обстрі­ляним у багатьох міжнародних матчах. Це нам, звичайно, не сподобалось, бо ми звикли в своїй країні до того, що молодь скрізь зна­ходить найширше визнання. Не думаю, що така практика допоможе німцям вдало висту­пити на наступному чемпіонаті світу.

Але ми побачили в німецьких командах і позитивне. Насамперед, це стосується виключ­но вдалої гри півзахисту, який в усіх трьох командах був справді бойовою ланкою. Хоро­ше враження справляють і центральні напа­даючі, які грають сміливо в першій атакуючій шерензі, здійснюючи безперервний тиск на захист противника. Особливого схвалення за­слуговує і гра німців головою, і новий прин­цип розташування гравців на штрафному май­данчику суперника під час виконання про- стрільної або навісної передачі.

В першому випадку (гра головою) ми по­бачили, що вони здатні виконати кілька пе­редач в стрибку, причому м’яч віддається партнерові спокійно і точно. Б’ють німці по воротах головою часто і сильно, саме б’ють, а не намагаються перекинути м’яч через ворота­ря. Мені здається, що це правильно. Переки­дання вже відживає свій вік, бо клас гри во­ротарів значно підвищився, і обманути їх та­ким чином стає дедалі важче. Інша річ — сильний і прицільний удар з ходу. Він має не менші шанси на успіх, ніж удар ногою.

При прострільних і навісних передачах нім­ці прагнуть здобути кількісну перевагу перед воротами суперника. Тому вони йдуть на них ще до того, як здійснюється передача. Ми в таких випадках діємо інакше, і мені здається, гірше. При «прострілах» у нас ідуть на воро­та, як правило, не більше двох-трьох гравців. Це мало. Між іншим, прострільні передачі німцями використовуються рідше, ніж навісні. Чому? Тому, насамперед, що навісну передачу легше зробити (адже для «прострілу» треба ще виграти оперативний простір). По-друге, тому, що німці добре грають головою і в боротьбі за верхні м’ячі виходять перемож­цями.

Та не тільки спортивні новини сподобались нам тут. Ми підіймались на альпійські луки і милувалися природою, красу якої важко передати словами. Внизу трава, над нами — сніг, літо і зима змішалися докупи. Чудесне видовищеі

У Франкфурті ми бачили центральну міську башту з унікальними курантами. Через кожну годину з їх численних віконець виступають фігури ляльок-музикантів, які виконують ма­ленький концерт.

Та найбільш приємним було те добре став­лення до нас, яке ми зустрічали буквально скрізь.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка