Юрий Войнов на футбольних меридіанах



Сторінка8/11
Дата конвертації14.02.2017
Розмір2,35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
16

Срібні медалі!.. Звичайно, це дуже висока нагорода для футболістів. Ми пишалися своїм другим місцем у минулому чемпіонаті, але, відверто кажучи, не були ним задоволені до кінця. В усякому разі такі розмови почались у команді невдовзі після закінчення сезону. Динамівці Києва вже добивались «срібла» в минулому. Ми лише повторили те, чого досяг- ли в 1936 і 1952 роках наші попередники — футболісти старшого покоління. А чи можемо ми зробити більше, чи під силу нам стати «зо­лотою» командою?

Наша молодь явно обігралась. Колектив згуртувався. Крім того, ми розуміли: можли­вості провідних гравців команди розкрилися ще далеко не повною мірою. Отже, була пер­спектива. І ще на початку 1961 року слова «зо­лоті медалі», «чемпіони», «перше місце» деда­лі частіше можна було почути від тренерів і гравців київського «Динамо».

Ні, то не було зарозумілістю і нескром­ністю, а лише проявом відчуття справжньої сили колективу, який мав уже два майже рів­ноцінні склади і був здатний вести спортивну боротьбу в найсучаснішому стилі. Але ми ро­зуміли, що від задуму до його здійснення ду­же велика дистанція, що попереду в нас важкі «бої». Мрія була надто сміливою, але все ж реальною. І ми приступили до праці з підне­сенням.

Вбачаючи головного свого суперника в московському «Торпедо», ми прийняли, так би мовити, план-мінімум: не дати торпедівцям так «одірватись» від нас, щоб позбавити нас можливості наздогнати цю дуже сильну команду в фінальних іграх. Нас тільки непо­коїло, що надовго вийшов з ладу центральний захисник Василь Турянчик, який тяжко захво­рів. Не ясно ще було, чи гратиме за нас Воло­димир Щегольков, якого керівники «Динамо» запросили до команди з одеського «Чорномор­ця». Щоправда, до нас надійшло поповнення для лінії захисту в особі Миколи Кольцова, який раніше грав за «Крила Рад», і колиш­нього захисника ЦСКА Віталія ІДербакова. Проте ми не знали, як саме проявлять себе на полі ці гравці, тим більше, що Кольцов мав стати в центрі оборони. Одне слово станови­ще в лінії захисту серйозно непокоїло всіх нас, але бачачи, з яким піднесенням нові члени колективу приступили до тренувань, ми по­ступово повірили, що все буде гаразд.

Підготовка до нового чемпіонату країни проходила дуже напружено. Всю зиму ми зай­мались важкою атлетикою, плавали у басейні, бігали на ковзанах і лижах, чимало часу при­святили спортивній гімнастиці і акробатиці, грали у волейбол і баскетбол. Допоміжні види спорту конче необхідні кожному футболістові, якщо він бажає досягти високої фізичної фор­ми і зберегти її протягом усього сезону. Адже чемпіонат СРСР недарма називають «фут­больним марафоном». Кожна гра—перевірка і фізичного стану, і нервового. Досить нагада­ти, що за одну гру футболіст інколи втрачає кілька кілограмів ваги. І оскільки матчі мали тривати з квітня до пізньої осені, легко зрозу­міти, який «глибокий» фундамент треба було закласти протягом зимово-весняного періоду. Без досягнення відмінної витривалості не мог­ло бути й мови про здійснення наміченого командою плану.

Отже ми працювали, не шкодуючи сил. Спершу гра з м’ячем забирала відносно мало часу, більше уваги приділялось фізичній під­готовці. І лише поступово перенесли центр ваги на самий футбол. Завершили ми підго­товчий період у братній Польщі, де вдало провели кілька товариських матчів.

Динамівці Києва повернулись на Батьків­щину сповнені палкого бажання негайно по­ринути в спортивну боротьбу. Але, природно, ми своїми планами ні з ким не ділилися, бо вважали це нескромним. Сподівалися, що на­ші ігри самі покажуть, на що ми претендуємо.

Тим часом на чемпіонаті склалась досить важка ситуація. Знову ми були з своїм голов­ним суперником, «Торпедо», в різних підгру­пах і тому могли вести лише заочне змагання. Динамівці знали, що ця команда гратиме доб­ре і набере в попередніх іграх чимало очок. Завдання полягало в тому, щоб різниця в ба­лансі москвичів і киян не перевищувала З—4 очок. В цьому випадку, зустрічаючись у фі­налі з автозаводцями, ми мали б змогу наздо­гнати їх. А що перемогти автозаводців під си­лу нашій команді, розуміли вже всі.

Ускладнювала боротьбу і та обставина, що в чемпіонат з дуже серйозними намірами вступали також спартаківці, залізничники столиці і насамперед, команда ЦСКА, в ряди якої влились сильні футболісти з різних клу­бів, зокрема — Валентин Бубукін і Юрій Ко­вальов. Не можна було також скинути з ра­хівниць тбіліських динамівців, їх московських одноклубників, армійців Ростова та деякі ін­ші команди. Всі вони досить сильні і претенду­вали на почесне місце в чемпіонаті.

І ось черговий чемпіонат країни, якому су­дилося стати історичним для киян, розпочався.Восьме квітня 1961 року. Соковито зеленіє газон стадіону імені М. С. Хрущова. Його за­ливають потоки яскравого сонячного світла. Гуде, наче велетенський вулик, наш стадіон. Шовкові прапори тріпотять на весняному віт­рі. Гримить музика. Вона бадьорить, вона ще більше підносить і без того святковий настрій. Перший день кожного чемпіонату — це зав­жди свято для футболістів і болільників.

А сьогоднішній матч має ще одну особли­вість. Редакція газети «Вечірній Київ» призна­чила приз тому, хто першим відкриє рахунок. Ми граємо з ленінградським «Зенітом», і, хоч його гравці — мої колишні земляки, мені дуже хочеться, щоб саме ми відкрили рахунок і тим самим повели наступ на омріяний титул.

Так воно й сталося. Ми одразу кидаємось вперед і починаємо тривалий штурм ленін­градських воріт. Раптом хтось з товаришів відкинув мені м’яча, і, хоч до воріт було не близько, я негайно пробив. Воротар Лазунов кинувся в лівий кут, але було вже пізно. По­чаток покладено—1:0. А потім ми провели ще два голи.

Це було дуже приємно, бо ігри киян з ле­нінградцями завжди складаються важко. В минулі роки були випадки, коли ленінградці вели весь матч 2 : 0, а на останніх хвилинах програвали 2 : 3, і навпаки, я пам’ятаю, як ди­намівці вели в Ленінграді рахунок 3 : 1, до кін­ця матчу залишалось якихось 10 хвилин, і все- таки виграв тоді «Зеніт» — 4:3. Отже, нелег­кі ігри. А тут «суха» перемога — 3:0.Коли ми залишали поле, з трибун лунало: «Кияни, так тримати!» Ми й самі того хотіли. Але як воно піде далі? Адже в футболі все трапляється.

А поки що перший тур закінчився для всіх наших головних суперників також благопо­лучно. Торпедівці забили «Шахтареві» три м’ячі, армійці Ростова розгромили вільнюсь­кий «Спартак» (5:1), а ЦСКА обіграв «Ка- лев», щоправда, з мінімальним рахунком — 1 : 0. І тільки спартаківці, динамівці та заліз­ничники столиці зробили в першому турі нічиї.

Хай дарують мені читачі, що я так доклад­но зупиняюсь на окремих іграх і турах, але ми­нулий чемпіонат був таким важливим для нас

і проходив так напружено, що мені здається доцільним відтворити найцікавіші його етапи. Інакше не зрозуміти, якою нелегкою була бо­ротьба київських динамівців за титул найсиль- нішої команди Радянського Союзу.

Отже перший тур пройшов для нас добре. А в другому ми стали разом з армійцями сто­лиці лідерами. Вони перемогли спартаківців Єревана, а ми — мінську «Беларусь».

Цікаво, що в сезоні 1960 року ми двічі зуст­річалися з цією командою, і обидва рази біло­руси завдавали нам поразки з однаковим ра­хунком 2 : 1. Хоч як стежили наші захисники за їхнім всюдисущим лідером нападу Хасіним, все одно — не могли вони нейтралізувати його. Більш того, Хасін нам забивав голи, так би мовити, в одному і тому ж ключі. Він стрімко проходив до лицевої лінії наших воріт по міс­цю лівого півсереднього або лівого краю і бив під таким гострим кутом, що, здавалось, на­віть теоретично м’яч не міг потрапити В ЦІЛЬ. Але після його ударів Олегу Макарову все ж доводилось витягати м’ячі з сітки.

Мені здається, що багатьом радянським форвардам варто повчитись такого удару, бо він відкриває нові можливості. Адже ми звик­ли до думки, що під дуже гострим кутом не варто навіть намагатися брати ворота. А ви­ходить, це можна робити не без успіху. Отже, чи не слід деяким крайнім нападаючим, які в аналогічних випадках прагнуть тільки віддати м’яча партнеру, спробувати і самим забивати голи? Якби вони добились цього результату в гостроприцільних ударах, атака в цілому стала б ще ефективнішою.

Хасін і в новому сезоні забив нам гол. Але то був єдиний успіх «Бєларусі». Ми виграли з тим же «традиційним» рахунком 2: 1.

2 : 1 було зафіксовано і в матчі «Торпе­до»— «Авангард» (Харків). І знову на ко­ристь українців. Перша сенсація чемпіонату! На перше місце в їхній підгрупі вийшли тбі- лісці, які завдали поразки вільнюсцям і «Ад- міралтейцю».

Наступний тур приніс ще одну сенсацію. Армійці Москви програли «Пахтакору», якого ще ніхто не вважав серйозним суперником. В напруженій боротьбі гору взяли ташкент­ські футболісти — 3:2. Цей психологічний удар в якійсь мірі підірвав віру армійців у свої сили. В четвертому і п’ятому турах вони зумі­ли взяти тільки одне очко.

Та це було пізніше. А поки що тривав тре­тій тур, де ми мали зустрітися з «Калевом». Матч з естонцями ми вважали легким. Вони 1 справді ще слабко грають. Але з нами фут­болісти «Калева» повели себе досить-таки аг­ресивно: швидко добилися переваги і забили гол. А потім весь перший тайм стійко оборо­нялись. Нам з трудом вдалося перехопити іні­ціативу.

В другому таймі все пішло як слід.. Лоба­новський, Базилевич, Каневський заплутали естонських захисників. Гості просто не знали, що далі робити. В результаті перемога — 6 : 1. Поки що це був найбільший рахунок у чем­піонаті.

Тим часом боротьба за лідерство набирала дедалі більшої гостроти. Досі в нас все йшло гладко. Але в четвертому турі треба було вступити в поєдинок уже з командою екстра- класу. Мова йде про московське «Динамо».

Був час, коли столичні одноклубники зав­жди перемагали нас. Та останніми роками кияни перестали пасувати перед ними. Все частіше спортивний поєдинок закінчувався на нашу користь. Але не було жодного випадку, коли можна було б більш-менш точно за­здалегідь визначити наслідок наших зустрі­чей.

Таким чином гра мала принциповий харак­тер. Перед матчем я спитав у свого друга, во­ротаря москвичів Льва Яшина, як, на його думку, закінчиться ця гра, і він щиро відповів:

Боюся, що ваші хлопчики закидають мене м’ячами.

Він саме так і сказав — «хлопчики», бажа­ючи підкреслити і молодість наших форвар­дів, і своє тепле ставлення до-них.

Але на гру Яшин не вийшов. Він ще не ви­лікувався остаточно після травми, якої йому завдали в минулому році. На воротах стояв Володимир Бєляєв. Це трохи полегшувало наше завдання, бо в Києві Бєляєв, як прави­ло, грає невдало.

Наші одноклубники одразу показали, що збираються будь-що покласти киян на лопат­ки. Особливо небезпечно діяв Ігор Численко. Після його прямо-таки гарматних- ударів штанги воріт буквально тріщали. Кілька важ­ких м’ячів парирував Макаров. В той же час у форвардів киян справа щось не клеїлась. Спочатку вони навіть не могли створити ре­альних умов для взяття воріт.

А москвичі все йшли і йшли в атаку. На­решті трапилось неминуче. Перед кінцем пер­шої половини матчу Численко кинджальним ударом з місця правого півсереднього забив нам гол. Трибуни тільки «охнули». Обірвалось і в мене серце. Майнула думка: ні, тепер су­перник уже не випустить з рук перемоги.

Ще через кілька хвилин зазнав травми Макаров, але він підвівся з землі і знову став у ворота. Його мужність завжди вражала ме­не.

І майже одразу Бєляєв у стрибку зіткнувся з Віктором Каневським.

На другий тайм вийшов Яшин. Психоло­гічний ефект був такий, що трибуни одразу тривожно загули. Я розумів глядачів: навіть досвідчені форварди почувають себе не зовсім впевнено, коли свій бойовий пост займає цей уславлений воротар.

Суддя дав свисток, почався другий тайм. Я подивився на Яшина. Він ще підстрибував у воротах, розминаючись. І в цей момент, на сорок шостій хвилині гри, наш правий крайній Олег Базилевич, прорвавшись уздовж бокової лінії, несподівано для всіх (в тому числі і для Яшина) навісив здаля м’яч на дальню штангу. Він довго летів, той м’яч, і... опустився в во­ротах. 1:1.

Що тут сталося — на трибунах і на полі! Г лядачі кричали так, що, мабуть, їх було чут­но і на Подолі. А наша команда, наче хтось підхльоснув її, вся кинулася вперед. Тепер уже Яшину довелось працювати на повну си­лу. Удари Каневського, Лобановського, Сабо, Серебреникова сипалися, як з рогу достатку. «Боюсь, що ваші хлопчики...»—спали на дум­ку слова мого друга. І хід гри тепер свідчив, що він побоювався не без підстав.

Різкий свисток. Пенальті! Москвичі пору­шили правила. Стадіон затамував подих. Хто битиме? Адже нашим пенальтистом є Лобанов­ський. Але торік, коли ми в Москві програвали динамівцям 0:1 і в їх ворота, як сьогодні, теж був призначений одинадцятиметровий удар, Валерій не зумів реалізувати його. Надто нер­вував він у поєдинку з Яшиним, пробив не­точно, повз ворота. І Яшин, і Лобановський пам’ятають сой випадок, як і глядачі. Чи на­важиться Валерій ще раз взяти на себе відпо­відальність, можливо, за долю всього матчу?

І я перехоплюю його благальний погляд. Він очима запрошує реалізувати пенальті кож­ного з товаришів по нападу. Але ті відверта­ються від нього. Валерію нічого іншого не за­лишається, як бити самому. Він ставить м’яч на одинадцятиметрову позначку, відходить трохи назад. Куди бити, в який кут, на якій висоті?..

Це дуже повчальний поєдинок! Лобанов­ський, виконуючи такий удар, звичайно поси­лає м’яч у лівий кут. Так він хотів забити гол Яшину і в минулому сезоні. Але перед самим ударом хтось з москвичів недбало сказав йому, явно розраховуючи на моральний ефект своїх слів:

Ти завжди б’єш вліво. Ми знаємо це. Яшин напоготові. Не заб’єш.

Валерій саме тоді і розгубився, вирішив пробити вправо і промахнувся. Куди ж він бу­де бити сьогодні? І що думає про його намір Яшин? Всі ми розуміли, що діється в душі на­шого лівого крайнього. Макаров навіть вий­шов з своїх воріт і відвернувся, щоб не бачи­ти, так би мовити, повторення трагедії.

І Лобановський, на мій погляд, прийняв правильне рішення. Він пробив вліво, тобто туди, куди звик, пробив таким ударом, в яко­му був упевнений. М’яч просвистів повз Яши­на. Той зробив відчайдушний кидок, здогадав­шись, де саме чекатиме на нього біда, але до м’яча не дотягнувся. Цей епізод зайвий раз повинен переконати, що хитрувати на полі не варто, а слід робити те, що ти вміли виконати в найкращий спосіб.

Отже ми вже ведемо рахунок — 2 : 1. А ще через деякий час Микола Каштанов, наш мо­лодий нападаючий, що вперше вийшов на поле грати за основний склад, легко відірвався од свого опікуна і провів ще один гол.

Після цієї перемоги ми стали єдиною командою, яка в усіх проведених матчах взяла по два очка. А коли в п’ятому турі ми з таким же рахунком перемогли і «Молдову», то на­віть торпедівців обійшли на два очка. Цікаво, що перша чверть попередніх ігор принесла нам безперечну перевагу над іншими колекти­вами по всіх показниках.

Торпедівці пропустили 4 м’ячі, ми теж 4. Але ми забили 17 голів, а москвичі тільки 9. Баланс ЦСКА—9:8, «Спартака»—11 : 4, «Ло­комотива» — 6:5, динамівців Тбілісі — 7:6 (та­кий же, як і московських динамівців). Крім то­го, більшість з них уже мала поразки. Так ми стали лідерами чемпіонату.

Але гра в Кишиневі дорого нам обійшлася: зазнали травми Каневський і Базилевич. Мене ж і Лобановського викликали до Москви, де ми мали виступити за московське «Динамо» проти англійської команди «Астон Вілла», а потім зіграти і за збірну СРСР. Таким чином кияни залишались без чотирьох гравців основ­ного складу, а попереду був матч з московсь­ким «Спартаком».

Цю зустріч мені й досі важко пригадувати. Послаблений склад «Динамо» намагався про­тистояти грізному суперникові, але сили були надто нерівні. Щоправда, і «Спартак» висту­пав без двох основних гравців, зокрема без досвідченого Ігоря Нетто. Але на правому краю в нього знову з’явився наполегливий і обстріляний Борис Татушин, який в парі з Іса- євим грає напрочуд ефективно. І ось ми сиді­ли на трибуні серед глядачів, приречені на ви­мушений відпочинок, а наші товариші вели не­рівну боротьбу. Лише той, хто хоч раз опиняв­ся в нашому становищі, може зрозуміти, що ми переживали в ті хвилини. Кияни програва­ли 0: 2. Програвали після п’яти важливих пе­ремог. Тепер у нас і торпедівців стало по 10 очок. Лідерство було поділено.

Матч столичного «Динамо» з «Астон Віл­лою» дав можливість Валерію Лобановському в повній мірі проявити себе в ролі центрально­го нападаючого. Ми повинні були тільки допо­могти своїм московським товаришам, але для нас самих то був своєрідний іспит тактичного характеру. Лобановський зіграв цей матч так, як він уявляв собі сучасні дії «дев’ятки». Я, зайнявши звичне місце в півзахисті, прагнув постачати його точними передачами, щоб він міг починати атаки з вигідних і зручних поло­жень.

Зовні це могло б нагадати здвоєний центр нападу, бо я часто йшов вперед, а Вялерій від­тягувався до мене, в глиб поля.

Існує думка, що центральний нападаючий мусить весь час «тиснути» на центрального за­хисника суперника, примушуючи його тим са­мим триматись у певній зоні. А це, в свою чер­гу, звільнить оперативний простір для дій пів­середніх. Валерій дотримується іншого погля­ду. Він вважає, що саме центральному нападаючому насамперед потрібен оператив­ний простір. Він хоче бачити всіх партнерів по нападу, хоче мати можливість «потримати» м’яч, поводити його, щоб виманити на себе захисників, і тоді «кинути» в коридор, що звільнився, своїх товаришів. Крім того, відтя­гуючись назад, центральний нападаючий ді­стає можливість діяти і як таран. Якщо ж він буде весь час висунутий вперед, то обмежить сферу своїх дій, втратить оперативний простір і через те гратиме, по суті, в півсили.

Без перебільшення можна сказати, що в матчі проти «Астон Вілли» Валерій Лобанов­ський зіграв блискуче. І саме з його допомогою були проведені два голи у ворота англійців.

Але його точка зору не знайшла підтримки в збірній СРСР. Там йому пропонували грати так, як він не хотів би: висунувшись далеко вперед. Гра Валерія одразу стала блідою, а в ряді випадків і безпорадною. Він сам згодом скаржився, що почував себе так, ніби в нього були зв’язані руки і ноги.

Збірна клубів СРСР програла зустріч. Ко­жен з нас, так би мовити, вніс свою частку в цю поразку. Не в кращий спосіб діяв і я: дуже боліло коліно — далася взнаки стара травма. Довелось мені грати, хоч як це дивно, однією ногою, лівою, бр правою було боляче бити по м’ячу.

Трохи пізніше Лобановський ще раз висту­пив за збірну — в матчі проти національної команди Польші. І ще раз можна було пере­конатись, що важко діяти спортсмену, коли йо­му пропонують невластивий для нього малю­нок гри. Красницький з «Пахтакора», який за­мінив його, також не знайшов свого місця се­ред форвардів збірної. Очевидно, концепція щодо ролі і функцій центрального нападаючо­го має бути переглянута колективом збірної СРСР. В усякому разі треба зважати на інди­відуальні можливості і характер гравця, па­м’ятаючи старе правило: не гравець для такти­ки, а тактика для гравця. Навіть бразільці, автори нової системи 1—4—2—4, тепер, готу­ючись до поїздки в Чілі, повідомили, що, ма­буть, відмовляться од свого тактичного варі­анту: нині в них нема таких блискучих вико­навців, як у Швеції, коли нова система могла бути здійснена ідеально. Зрозуміло, що і наша тактика повинна будуватись на конкретних можливостях окремих футболістів. Нівеліров- ки тут бути не може.

Мені сподобалось також і те, що Лобанов­ський, дебютант у збірній, мужньо і принци- піально відстоював свої погляди на сучасний футбол, протиставляючи дещо застарілим нор­мам власні, грунтовно обмірковані пропозиції. Дебют вийшов невдалим, бо поки що «нова­чок» і «старички» не знайшли спільної мови. Але я певен, що це прийде. Збірній СРСР у майбутньому не обійтись без Лобановського — гравця виняткового обдарування, скромного і тямущого. Я певен також, що їй не обійтись і без деяких інших гравців київського «Дина­мо». Але про це далі.

А тим часом наша рідна команда пережи­вала ще один зрив. Як армійцям столиці, так і нам не пощастило в Ташкенті. Грали ми в страшенну спеку. Було важко. Але все могло б закінчитись благополучно (1:1), якби перед самим кінцем зустрічі в наші ворота не залетів випадковий м’яч. Тепер ми вже відставали від торпедівців на два очка.

Становище на чемпіонаті ставало дедалі напруженішим. Нам буквально наступали на п’яти кілька команд — ЦСКА, «Спартак», «Авангард», «Нафтовик» і «Пахтакор». Різни­ця в очках була мінімальною — одне або два. На зборах динамівці говорили, що треба те­пер не тільки не допускати справу до поразок, але й звести до мінімуму навіть нічиї. Кожне очко ставало дорогоцінним. І колектив узяв себе в руки. Дві поразки підряд відіграли роль холодного душу після успіхів в перших п’яти турах. Все ще рівняючись в основному на «Тор­педо», ми хотіли зберегти хоч би «пристойну» відстань у два очка.

Очевидно, про це ж мріяли і автозаводці. Вони хоч і здобували перемоги, але надто вже важко. В усякому разі там, де можна було че­кати від них розгромних рахунків, автозаводці задовольнялись скромною перевагою в один гол. Таких перемог у першій половині відбір­кових ігор у них було аж п’ять. Ми дивували­ся з цього, думали, що москвичі зберігають сили для фінальної частини першості країни. Але все частіше спадало на думку, що у то­рішніх чемпіонів країни не все гаразд. Якщо так, то в розподілі сил на всесоюзній фут­больній арені відбулись приємні для нас змі­ни. Проте остаточно можна було б упевнитись в цьому лише після безпосередньої зустрічі з лідером першої підгрупи.

У двох наступних турах нам вдалося доби­тись перемог, завдяки чому дистанція між на­ми і автозаводцями скоротилась до одного оч­ка, бо вони зіграли внічию з армійцями Росто­ва. Столичні армійці здобули в чотирьох іграх вісім очок і, кажучи образно, ми відчували їх­ній подих на своїй потилиці. Ще на крок по­заду йшов грізний «Спартак», який і досі шу­кав найефективнішого варіанту основного складу. На одному рівні з ним був і «Аван­гард». Він вражав усіх стабільністю своїх ре­зультатів. Отже команди йшли плече в плече, і кожну мить будь-яка з них могла не тільки наздогнати, але й випередити нас. Так і закін­чились перші десять турів — половина дистан­ції попередніх ігор. «Торпедо»— 17 очок, «Ди­намо» (Київ) — 15, «Авангард»— 15, ЦСКА—

14 і «Спартак»— 13 очок.

Найцікавішою грою в останніх турах був наш матч з ЦСКА. В цій грі обидві команди доклали чимало зусиль, щоб здобути перемогу, але погодились на тому, що записали в свій актив лише по одному очку. Про гостроту бо­ротьби свідчить той факт, що протягом одно­го матчу двічі призначались пенальті — в наші і армійські ворота. І в обох випадках воротарі парирували удари. Таке трапляється нечасто.

Здавалось, ми виконали своє завдання, не дали автозаводцям набагато випередити себе. Але вже початок другої половини попередніх ігор вніс істотні зміни в становище на чемпіо­наті. Торпедівці, нарешті, розігрались, а ми знизили темпи просування вперед. У трьох ту­рах вони взяли шість очок, а ми тільки чотири. Інтервал збільшився, але наш настрій зали­шався бойовим.

Запам’ятався матч з московським «Спарта- ком». Ми його виграли з таким же рахунком,

з яким програли в Москві — 2:0. Але не це головне. Я надовго запам’ятав голи, забиті Каневським. Таку майстерність демонструє да­леко не кожний форвард, навіть з числа чле­нів збірної команди СРСР.

В першому випадку Каневський одержав м’яч в зоні правого півсереднього. До воріт було метрів 25. Підхопивши м’яч лівою ногою, він з блискавичною швид­кістю перекинув його на праву і заніс її для удару.
Ось як спартаківці Москви «опікають» В. Каневського. Але гол він все одно заб'є.

Воротар Івакін зреагував правильно і кинувся в правий кут воріт, розумі­ючи, що тільки туди і може з такого положення бити наш нападаючий. А Каневський все ж зробив інше: з дивовижною си­лою послав м’яч у лівии кут. Все це було пророб­лено так швидко, що за­хист спартаківців Москви не встиг навіть збагнути, що сталося.

В другому випадку півзахисник Володимир Ануфрієнко дав Канев- ському м’яч у розріз між двома захисниками по місцю центрального напа­даючого. Віктор рвонувся 2$ до м’яча, а з двох боків до нього кинулись захисни­ки. Здавалось, йому не до­тягнутись до м’яча. Але в якусь невловиму мить, мо­же в десяту частку секун­ди, нога Віктора першою торкнулась м’яча. Івакін тільки провів його очима.

Звідси можна зробити висновок. Для напа­даючого дуже важливо до останньої можливо­сті боротись за кожний м’яч. Навіть тоді, колч створюється враження, що ситуація програна. А ми ще нерідко стаємо свідками протилежно­го. Команда розіграла комбінацію, витратила на неї певні сили. Коли ж наближається за­вершальна фаза атаки, досить одному з грав­ців дещо неточно віддати м’яч партнерові, і той уже розводить руками: мовляв, ну як гра­ти, як забивати голи, коли м’яч іде повз мене? Невже мені бігти за ним? І зусилля колективу витрачаються марно.

Класичний приклад розиграшу стандартно­го положення (він зайвий раз доводить до­цільність цих положень) трапився в матчі про­ти «Молдови».

Ми дістали право на штрафний удар уже на самому старті змагання. Відстань до воріт була великою— метрів ЗО. Перед Каневським, який мав пробити штрафний, вишикувалась жива стінка з гравців «Молдови». Як пробити її? Каневський розбігся, щоб ударити, навіть ногу заніс для удару, і стінка... зрушила з міс­ця. Але Каневський не ударив, а тихенько ви­котив м’яч Йосипу Сабо, перед яким був уже відкритий простір. Сабо негайно ударив, і м’яч буквально врізався у верхній лівий кут воріт. Не думайте, що все це було випадково. Ні. Ми спеціально опрацьовували такі стандартні по­ложення, вони й згодом не раз виручали нас.

А на кишинівців удар Сабо справив таке враження, що вони не могли вже отямитись. Хоч матч ми виграли з невеликим рахунком (2:0), але витратили на нього менше сил, ніж можна було чекати.

В 16-му турі, зігравши внічию з ЦСКА, ми знову зменшили дистанцію між собою і торпе- дівцями до одного очка. На їхні результати різко вплинули дві поразки, які завдали чем­піонам «Динамо» (Тбілісі) і «Локомотив». Ну, ще одна перемога — і ми вийдемо вперед!

На жаль, цьому не судилося бути. Наш час ще не настав. В наступному турі трапилось та­ке, чого ми навіть уявити собі не могли. На цьому матчі я повинен дещо докладніше зупи­нитись, бо він викликав чимало різних мір­кувань.

йдеться про наш повторний поєдинок з московським «Динамо», його експозиція така: в нас 24 очка, у москвичів— 17, ми вже заби­ли 33 м’ячі, вони — 25, наш захист пропустив 12 голів, їхній — 26. В цьому сезоні ми поки що програли 2 матчі, наші суперники — 6. От­же, цифри і факти переконували, що не нам треба боятися наступної гри, а москвичам. І ми вийшли на поле з вірою, що і на цей раз нам пощастить. Але, як відомо, в такому стані команді важко зібратись. Самозаспокоєність породжує безтурботність, знижує боєздатність навіть сильного ансамблю. І хоч ми повторю­вали один одному, що матч надзвичайно важ­ливий, що його треба виграти за всяку ціну, проте робилось це більше для форми, а в дум­ках було інше: ну, навіщо зайві слова, і так усе ясно. Ми сильніші, ми й переможемо.

І раптом справжня катастрофа. Вже на початку гри Сабо у важкій ситуації біля на­ших воріт був вимушений відкотити м’яч Ма­карову. Та зробив це так недбало, що... відкрив рахунок. Проте і ця прикра несподіванка не похитнула нашої віри в благополучний фінал зустрічі. Аж ось двічі влучили з дальньої від­стані під саму перекладину Генріх Федосов і Володимир Сорокін, який перейшов до москви­чів з нашої команди. Потім ще один м’яч зрі­зав у власні ворота Микола Кольцов, а п’ятий влетів у них під кінець гри, коли ми фактично вже припинили опір.

Розгром! І саме після цієї гри пішли чутки, ніби ми навмисно програли матч одноклубни­кам, щоб дещо поліпшити їх становище. А во­но і справді було загрозливим для динамівців. Вперше вони могли не потрапити до тієї групи команд, яка мала восени розігрувати зо­лоті медалі.

Почувши таке, ми тільки розводили рука­ми. В основі спортивної боротьби в Радянсь­кому Союзі лежить непорушна чесність, яка не знає ніяких компромісів. Ми справді пережи­вали за одноклубників, дуже хотіли, щоб вони зберегли свою репутацію однієї з найсильні- ших радянських команд. Але нам і на думку не спадало те, що нам закидали некомпетентні болільники. Навпаки, ми дуже хотіли перемог­ти хоч би тому, що в фіналі зараховувалась вся сума очок, набраних командами в попе­редніх іграх. Отже кожне очко було важливим, його втрата в середині чемпіонату могла про­йти непомітно. Але пізніше, на фініші сезону, вона б неодмінно позначилась. Скажу більше, Сабо так переживав «свій» гол, що тривалий час не міг повернути собі звичайну душевну рівновагу. Цей гол переслідував його, як страшний сон. Одне слово, ми віддали два оч­ка тільки тому, що були надто впевнені у влас­ній перевазі над суперником. А спорт цього не вибачає.

Та розгром, який вчинили нам одноклубни­ки, мав і свою позитивну сторону. Він приму­сив нас замислитись над майбутнім команди, примусив ще старанніше готуватись до кожно­го наступного матчу, мобілізувати всі сили для досягнення наміченої мети.

Розігрались армійці Москви. Вони не тіль­ки наздогнали нашу команду, але й зуміли ви­передити ТІ на очко. Та на фініші попередніх ігор знову відбулась «переоцінка цінностей». Дві перемоги — над «Кайратом» і «Пахтако- ром» повернули нам лідируюче становище в підгрупі. А команда ЦСКА, зазнавши по­разки від «Спартака», знову ділила з нами перше місце в підгрупі.

Таким чином перед вирішальним ривком у фіналі ми мали 29 очок при різниці м’ячів

41 —19. Торпедівці вийшли на старт фінальної частини чемпіонату з кращими показниками — 33 очка, різниця м’ячів 48—20. По 26 очок ма­ли «Локомотив» і «Авангард», по 25 — «Спар- так» і тбіліське «Динамо». Столичне «Дина­мо», набравши тільки 21 очко, опинилось серед команд другого ешелону, які мали виборювати місця з 11 по 22. І це, мабуть, була найбільша сенсація сезону, бо так низько цей уславлений клуб ще ніколи не опускався і ніколи не прохо­дила боротьба за золоті медалі без участі мос­ковських динамівців. Колишній багаторазовий чемпіон країни пропустив на своє місце «Пахтакора» — ту саму команду, яка раніше нікому не здавалася серйозним суперником.

Отже попереду — боротьба за титул чем­піона Радянського Союзу. Хоч торпедівці обі­йшли нас на чотири очка, ми не вважали себе переможеними. Адже ми самі ще не грали з автозаводцями в цьому сезоні. Хтозна, може в двох іграх з ними ми зуміємо відібрати у ліде­ра максимум очок і тим самим впритул набли­зимось до нього. Хтозна!..

А поки що на черзі дня було нове спортив­не завдання — виступити якомога краще в Іта­лії, куди нас запросили місцеві клуби. Ми по­чали готуватись до цієї поїздки з піднесенням, бо ще ніколи не виступали проти італійських команд, не бачили їх і не знали. А кожне но­ве футбольне знайомство збагачує новим від­криттям, новими ідеями, новим досвідом.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка