Юрий Войнов на футбольних меридіанах



Сторінка9/11
Дата конвертації14.02.2017
Розмір2,35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
18

Вже перше побіжне знайомство з Міланом справило на нас незабутнє враження. Насам­перед на аеродромі динамівців Києва зустріли десятки місцевих представників спортивних і футбольних кіл. Зустріч була такою теплою і сердечною, що мені й досі приємно згадувати її. Керівники клубу «Інтернаціонале», який став нашим «шефом», потурбувались про те, щоб ми почували себе на чужині цілком зруч­но. Розташували нас у чудовому готелі, оточи­ли товариським піклуванням.

Наступного дня ми побували в гостях у ме­ра міста. На нього справили велике враження наші українські сорочки, і він довго придив­лявся до візерунків їх вишивок. У мера нам подарували чудово видані книжки, в яких роз­повідалось про славнозвісний театр «Ля Ска­ла». Звичайно, перебуваючи у Мілані, ми не могли не відвідати цю оперу. Італійці влашту­вали нам «неофіціальну» зустріч вдень з її складом і працівниками. Надовго затримались ми в музеї геніального композитора Верді, розташованому на одному з поверхів. В цьому приміщенні хочеться говорити пошепки — так усе велично і урочисто. Нам розповіли дуже докладно про життєвий і творчий шлях Верді, показали унікальні документи.

Довго милувались ми і прекрасним собо­ром, що стоїть у центрі Мілана. Але всередину нас не пустили. Для цього, виявляється, тре­ба бути в піджаках. А ми гуляли в сорочках. Довелось нам задовольнитись зовнішнім зна­йомством. Та й цього було досить, бо мушу сказати по щирості, що таких досконалих форм, такої архітектури я ще ніде не зустрічав.

15 серпня ми провели перше тренування під сліпучим сонцем Італії. Мені здається, що во­но пройшло не досить ефективно, бо керівни­ки «Інтера» виділили нам для цього розташо­ваний за межами міста незручний стадіон, де звичайно тренуються юніори цього клубу. Га­зон поля був поганий, ще гіршим виявився грунт — нерівний, жорсткий. Працювати з м’я­чем було важко, на його обробку доводилось витрачати більше зусиль, ніж звичайно в на­ших умовах. Все ж хлопці працювали так, що тренер Ерерра, який прийшов подивитись на гостей разом з футболістами з «Інтера», бага­тозначно кивнув головою в наш бік. Але наші майбутні суперники недовго затримались на стадіоні. Команда міланських професіоналів живе за спеціальним графіком, і Ерерра суво­ро стежить, щоб він ніколи не порушувався.

Адже власники клубу запросили його з Іспанії для того, щоб «Інтер» перемагав і давав при­бутки. А в такій справі дисципліна — найпер­ший помічник тренера. Отже футболісти клубу посиділи на трибуні хвилин 20-—ЗО і пішли. Яке ми справили на них враження, було невідомо.

Зате газети писали про нас досхочу. Роз­палюючи пристрасті, вони друкували наші портрети, наводили численні біографічні, фі­зичні і футбольні дані про кожного гравця «Динамо». Газети повідомляли, що ми є пред­ставниками атлетичного, агресивного, гостро- атакуючого футбола, що. команда сильна сво­їми комбінаціями і займає провідне місце се­ред радянських клубів.

Одне слово, вони зробили свою справу. І 17 серпня, в день нашого першого виступу на італійській землі, трибуни величезного стадіо­ну на 80 тисяч місць були переповнені.

Стадіон мені сподобався. Він великий, зручний і красивий. Поле тут рівне, як стіл, за­сіяне воно спеціальною травою — австралій­ським леграсом, який робить газон майже ок­самитовим. Стадіон опоясаний доріжками-спі- ралями, якими глядачі підіймаються на свої місця. А трибуни описують не еліпс, як у нас, а складають прямокутник. Бігових доріжок тут нема. Все для футбола і тільки для нього — для «царя» спортуї

Наша передматчева розминка здивувала італійців. Як виявилось, тут існують інші по­рядки: футболісти розминаються в роздягаль­нях і виходять одразу на гру. Пізніше газети писали, що ми, очевидно, хотіли пристрілятись до італійських воріт.

На матч ми виходили в дуже урочистій об­становці. Команди з’явились на полі з своїми національними прапорами. Гримів оркестр. Над Міланом попливли звуки нашого націо­нального гімну. Глядачі зустріли його овацією, і це дуже зворушило нас.

Нарешті почалась довгождана гра. Рушив з місця м’яч, відправляючись у свою важку 90-хвилинну подорож, загули трибуни, при­йшли в дію всі ланки команд. Італійці засто­сували бразільську систему 1—4—2—4, а ми прагнули атакувати в своїй звичайній мане­рі— п’ятьма-сімома гравцями. •

Перевага тривалий час була на нашому бо­ці, хоч на краю замість травмованого Олега Базилевича діяв ще не обстріляний Микола Каштанов. Граючи в пас, демонструючи ака­демічний футбол, наші нападаючі розігрували одну комбінацію за другою. Раз у раз вони ви­ходили на ударні позиції, але гола забити не могли. Ось проти воротаря суперників залиша­ється один Каштанов. Здається, все гаразд, рахунок буде відкрито. Та він з кількох метрів б’є повз ворота. Не використовує чудових мо­ментів Трояновський. Але перевага все ще на нашому боці. Блискуче діє тандем Лобанов­ський—Трояновський. Він так заплутує право­го захисника «Інтера», що той в повній паніці починає вибивати м’ячі за межі поля, куди завгодно, аби тільки розрядити обстановку. На трибунах сміх і свист.

Поки що ми не помічаємо в грі італійців ні­чого такого, щоб могло збентежити нас. Заве­зена з Іспанії «зірка» Суарес нас ще мало турбує. Не такий страшний і центральний на­падаючий Хітчеис, куплений в «Астон Вілли». В усякому разі Володимир Щегольков цілком успішно справляється з «тараном», про якого ми багато чули.

Команди йдуть на відпочинок при ничийно- му рахунку. Це нас не влаштовує. Нам потріб­на перемога, щоб реабілітувати себе в очах на­ших болільників за поразку, яку в середині се­зону «Динамо» зазнало в міжнародному матчі проти бразільської «Мадурейри». Щоправда, тоді на полі виступав наш дублюючий склад, а основний готувався до матчу з московським «Спартаком» (і таки виграв його), але так чи інакше в нашому балансі була прикра пораз­ка. Тепер ми прагнули перемогти.

Але цьому не судилося бути. Одразу після по­новлення гри ми помітили, що «Інтер» засто­сував незвичну схему гри. І справді, майже всі сили були відтягнуті назад, в тому числі і «де­сятка» — Суарес. Попереду в суперника часто залишався один Хітченс. Тепер «Інтер» грав за схемою 1—4—3—3. З нею ми зіткнулися вперше. І все-таки ще півтайма ми не тільки підтримували дуже високий темп, запропоно­ваний футболістами «Інтера», але й зберігали ігрову перевагу. І раптом сталося несподіва­не — це тоді, коли здавалось, що рахунок так і залишиться мирним.

Випала вечірня роса. Поле стало слизьким. Менш впевнено грав Володя Щегольков — сторож Хітченса, бо незадовго до нього дістав свою першу «італійську» травму. В один з мо­ментів він хотів відкинути м’яч Макарову, але його нога тільки ковзнула по слизькому м’ячу. Володя побіг вперед, думаючи, що м’яч поко­тився до нашого воротаря, а м’яч залишився на місці. Цю несподівано вигідну ситуацію миттю оцінив Хітченс. Ривок вперед, він залишається сам на сам з Олегом Макаровим... Гол!..

В таких іграх часто все вирішує саме один м’яч. Ми одразу зрозуміли, що тепер програє­мо. І справді, запалені успіхом, італійці всіма силами кинулись вперед. Вони вже не думали тільки про захист, як на початку другого тай­му. Ні, команда жадала перемоги, а ми зніти­лися. В результаті поразка — 0:4. Жорстока ціна за те, що не зуміли раніше використати численні гольові моменти. У нас їх було в кіль­ка разів більше, ніж у «Інтера», але ми так і не провели жодного м’яча. «Інтер» же мав п’ять-шість таких моментів і використав чоти­ри. Що поробиш — самі винні. Якби ми хоч раз влучили в ціль, можна не сумніватись, що суперник склав би зброю. Отакий був цей матч.

В готелі ми багато говорили про нього, аналізуючи весь хід зустрічі. Хлопці високо оцінили фізичний гарт футболістів «Інтера». Очевидно, Ерерра добре попрацював над підго­товкою довірених йому гравців. Сподобалось нам і те, що італійці так легко змінювали си­стему гри. Але особливо яскраве враження справив на нас Хітченс. Ні, не тому, що він за­бив три голи! Просто ми побачили центрально­го нападаючого нового типу. Він і таран, коли треба, і розумний диригент, і блукаючий фор­вард. Тобто центрфорвард широкого діапазо­ну, який здатний ставити перед захистом су­перника найскладніші завдання. До того ж Хітченс високо стрибає, швидко бігає і чудово грає головою. Мені здається, що сучасні «де­в’ятки» повинні рівнятись саме на такого фор­варда.

Прибувши у Флоренцію, ми вирішили, що повинні за всяку ціну добитись перемоги. Нас не лякала репутація «Фіорентіни», яка завою­вала на міжнародній арені провідне станови­ще і вже сім разів була чемпіоном Італії.

Ми з насолодою милувались прекрасним містом, його чудовими пам’ятками старовини, площами, мостами, скульптурами, соборами. Назавжди запам’ятався нам собор Домо ді Ференце, що височить в центрі міста. Він збу­дований з чорного і білого мармуру і здається казково прекрасним. Подовгу простоювали ми і біля численних статуй, що їх зустрічали в різ­них районах міста. Цікаво, як ставляться до них самі італійці, як дорожать ними. На одній з статуй, розташованих на великому мосту, під час війни зникла голова. Нині керівники міста оголосили фантастичну винагороду (100 міль­йонів лір) тому, хто відшукає цю голову. І її недавно таки знайшли.

Тренувались ми на стадіоні, де мав відбу­тись матч з «Фіорентіною» Він трохи менший від міланського, але такий же красивий і зруч­ний. Гра, як і попередня, складалась на нашу користь. Перевага динамівців була очевидною. Але знову нас підводили невлучні удари. Кіль­ка разів і Каневський, і Серебреников, і я мог­ли відкрити рахунок, але італійські ворота бу­ли наче зачаровані. І знову рахунок повели господарі поля.

У перерві сумно було в нашій роздягальні. Хлопці напівлежали в кріслах, майже не роз­мовляючи один з одним. Та й про що говорити, коли так не щастить. Нарешті Каневський каже:

Ні, досить! Я не піду з поля переможе­ним. Ситий по зав'язку.

Другий тайм почався нашими навальними атаками. Раптом я побачив на правому краю відкритого Андрія Бібу і негайно «кинув» йо­го в прорив. Біба блискуче пройшов уперед і точно виконав простріл, а Серебреников, що набігав з зони правого півсереднього, букваль­но врізав м’яч у сітку. Андрій і Віктор зроби­ли це так блискавично і так точно, що трибуни здригнулися від овації.

В цій грі судилося відзначитись ще раз на­шому снайперові Бібі. Через кілька хвилин він приголомшив італійців своїм чудовим ударом з далекої дистанції. 2:1 — з таким рахунком ми перемогли семиразового чемпіона італій­ських клубів.

Після гри італійці оточили наш автобус су­цільною стіною. Неможливо було пробитись крізь натовп. Нам щось кричали, тиснули ру­ки, плескали по плечах. Очевидно, гра дина­мівців і справді сподобалась болільникам Флоренції. Та головне полягло не в цьому. Італійці скандували по-російськи: «Вива Со- ветский Союз!», «Мир—дружба! Мир—друж­ба!..» Незабутні хвилини!

Третій матч ми провели в Болоньї—«чер­воному місті». Воно зветься так з двох причин. Насамперед тут дуже сильна комуністична ор­ганізація. По-друге, майже всі будинки міста вкриті червоними черепичними дахами. Ось чо­му італійці звуть Болонью «червоним містом».

Але, кажучи по щирості, радості нам пе­ребування в Болоньї не дало. Буржуазні пар­тії ведуть боротьбу з «комуністичним впли­вом» у всіх сферах життя. Щоб дискредитува- і нас, представників Радянської країни, вони, очевидно, настроїли своїх футболістів так, що матч невдовзі перейшов у справжню бійку (щоб за всяку ціну вирвати перемогу в нас). Досить сказати, що після одного удару в со­нячне сплетення Щегольков кілька хвилин не­притомний пролежав на землі. Але судді вва­жали, що все гаразд, все це в рамках правил. Важких травм зазнали також Трояновський, Сабо і Турянчик. Отже ми були раді і нічий­ному рахунку — 1:1.

Загальне враження від італійського футбо­ла в нас залишилось позитивне. Місцеві спорт­смени чудово виконують настанови тренера, добре підготовлені фізично, вміють викори­стовувати гольові ситуації, краще за нас б’ють головою. Але в нашій грі більше чистоти, біль­ше комбінацій, більше коректності. Нині іта­лійці готуються до поїздки в Чілі, мріючи по­вернути собі колишню славу. Адже вони були чемпіонами світу. Але не знаю, чи виступить їхня збірна так же вдало, як вдало грають окремі клуби. Різниця між класом збірної і клубів останніми роками разюча. Щоправда, тепер в італійській збірній чимало іноземців — футболістів Південної Америки. Може, вони внесуть свіжий струмінь у гру італійської команди?

Нам, динамівцям, подорож до Італії без­умовно пішла на користь. Ми побачили свої слабкі місця, зрозуміли, чого нам ще бракує і, повернувшись на Батьківщину, старалися не повторити помилок, допущених в італійських матчах.

19

Фінал! Довгожданий фінал, який має ви­рішити долю золотих медалей. Я вже говорив, що торпедівці відірвались од нас і армійців Москви на чотири очка. Чи досить їх, щоб ав­тозаводці знову стали чемпіонами країни? Два місяці боротьби, і все буде ясно. Ми вважали, що чотири очка розриву — не така вже велика фора торпедівцям. І тут, щоб було ясно, як і чому наша команда перемогла, треба трохи зу­пинитись на творчій лабораторії нашого «ве­ликого футбола».

Досить довго тон задавали торпедівці. їх зіграний, сильний ансамбль, складений з чудо­вих солістів, досяг останніми роками найви­щої в країні майстерності. Блискучі футбо­лісти, такі як Метревелі, Іванов, Маношин, Во­роній, зробили команду «Торпедо» справді ви­сококласним колективом. Ось чому наша преса не раз підкреслювала, що гра торпедівців, їхній стиль є еталоном радянського футбола. І коли торішні чемпіони на початку нового сезону здобували досить скромні перемоги, майже всі сходились на тому, що москвичі зберігають сили для фіналу. І тільки тоді, коли вже на старті фіналу торпедівці в трьох матчах на­брали тільки одне очко, дехто почав знизува­ти плечима. Мовляв, з чемпіоном діється щось незрозуміле. Тим часом нічого незрозумілого не було. Навпаки, я вважаю, що все відбувалось цілком закономірно. Рівень гри торпедівців не знизився, але в нашому футболі народилось дещо нове, на що чемпіон не зважив. Це нове прийшло разом з бразільською системою гри, яка передбачала не тільки оригінальне веден­ня атаки, але й принципову зміну гри в захисті. Автозаводці ще користувались класичною си­стемою «дубль-ве», не помітивши, що вона ви­черпала себе. Адже тепер команди відтягува­ли в захист 4—6 гравців. Пробитись крізь таку сильну оборону ставало дедалі важ­че. Отже зникла можливість близько під­ходити до воріт суперника, що так полюбляли торпедівці. їхній стиль відомий: за раху­нок кількох гострих передач вивести на зруч­ну ударну позицію одного з нападаючих, щоб він міг пробити майже з ідеального поло­ження.

Коли п’ятірка нападаючих «Торпедо» боро­лась проти трьох захисників, передбачених системою «дубль-ве», це в них виходило добре. Але тепер, в нових умовах, коли частіше зу­стрічалась глибоко ешелонована оборона, тор- педівцям стало важче. При новому стилі гри захисту потрібна була і нова форма атаки. Чемпіон не підготував її і тому почав зазнава­ти невдач.

Наша команда помітила зміни, які відбува­ються в футболі. І саме динамівці Києва ра­ніше від інших команд перейшли на нові рейки в побудові атаки. Ми теж, як і торпедівці, прагнули підійти якомога ближче до воріт су­перника, але, коли це не вдавалося, ми знали, що треба робити. Наша атака стала такою ж ешелонованою, яким став захист інших ко­манд. Що ж це за ешелони?

Бійцями ближнього бою, якщо так можна сказати, була вся п’ятірка нападаючих, і особ­ливо Базилевич, Трояновський, Серебреников та Каневський. Вони чудово використовували умови, які відкривав перед ними слабкий захист суперника. Якщо ж він діяв точно, обстріл во­ріт наші нападаючі вели з середніх дистанцій. Коли і це не давало бажаного ефекту, штурм починала наша далекобійна «артилерія» — Андрій Біба, Йосип Сабо, Василь Турянчик та автор цих рядків. Таким чином ми навчились атакувати ворота з будь-яких дистанцій. А це має велике принципове значення.

Щоб вивести форварда на близьку від во­ріт суперника дистанцію, треба витратити чи­мало зусиль, передач, часу. Кожна втрачена секунда — шанс на користь суперника. Якщо ви переграли його в центрі поля і створили іг­рову перевагу на підступах до штрафного май­данчика, але в самому штрафному майданчику починаєте надто мудрувати, ви зводите все на­нівець. Дві-три зайві передачі — і ваші напа­даючі вже прикриті захисниками, атака захли­нається. Тому треба мати таких гравців, які вміють влучно бити не тільки з близьких і зручних позицій. Через те ми й кажемо: не гравці для тактики, а тактика для гравців.

Динамівці Києва не шкодували сил, щоб на тренуваннях навчитись бити з будь-яких пози­цій. Така підготовка дала змогу їм по-новому вести атаку. Не тільки наші форварди, але й півзахисники стали повноправними учасника­ми атаки. В цьому факті народжувались про­гресивні тенденції нашого футбола. Я це пишу з повною відповідальністю, не боячись здати­ся нескромним. Адже тепер, коли все зали­шилось позаду, дуже важливо для всього ра­дянського футбола, щоб стиль гри киян був оцінений об’єктивно і правильно. Тільки для того я і підкреслюю принципову різницю в стилі торпедівців і динамівців. Якби хтось з наших суперників міг побувати п динамівців напередодні їхніх матчів, він не раз почув би, як старший тренер В. Д. Соловйов наполягав саме на цьому:

Бийте з будь-яких позицій, частіше ви­користовуйте дальній удар.

Старший тренер, разом з В. Терентьєвим і М. Команом, не тільки вмів поставити нові тактичні завдання. Він навів чудовий порядок у команді, добився бездоганної дисципліни, а це є обов’язковою умовою виконання ігрового плану.

Гнучка і різноманітна атака, в основі якої лежить дальній і середній удар, — надзвичай­но небезпечна зброя. У нас ще дехто вважає, ніби дальній удар—це так собі, дрібниця. Яка помилка! Дальній удар, якщо він тільки добре поставлений, відкриває величезні можливості перед кожною командою. Чому? Дальній удар завжди сильний, напрям польоту м’яча воро­тареві вгадати важко, він не вимагає тривало­го часу для підготовки і, як правило, неспо­діваний. М’яч при цьому часто закривають гравці, і воротар його погано бачить. Ось чому наші голкіпери так бояться дальніх ударів. І якщо підрахувати, то виявиться, що дальній удар не менш результативний, ніж ближній.Але, повторюю, всі позитивні якості дальньо­го удару команда може використати тільки тоді, коли вона має відповідних виконавців, підготує таких снайперів. Ми це зробили, то­му наші шанси були вищими, ніж торпедівські. Ми навчились різноманітними ударами «про­бивати» будь-який «бетон», і це рано чи пізно повинно було принести закономірні результа­ти. Так воно й сталося.

Залежно від характеру суперника, від його потенціальної сили і індивідуальних особли­востей гравців, ми на кожну окрему гру скла­дали певний план. Один раз вдавалися до своєї улюбленої системи 1—3—3—4 і тоді в п’ятірку нападаючих під номером 10 вводили Сабо, який мав грати між півзахистом і напа­дом, посилюючи то атакуючу ланку, то обо­ронну. Іншого разу використовували бразіль- ську систему 1—4—2—4. А коли знали, що в черговому матчі зустрінемося з не дуже силь­ним суперником, виставляли такий склад, де нападаючих ставало ще більше. В атаку йшли до семи гравців, щоб одразу здобути перевагу. Звичайно, всі ці системи не залишались в про­цесі гри догматичними побудовами. Вони змі­нювались на ходу, залежно від конкретних ігрових ситуацій. Але первинна побудова на­шої команди в кожному конкретному випадку була такою, що цілком передбачала характер гри суперника. Великі резерви молодих, об­стріляних і вже досвідчених футболістів доз­воляли нашій команді грати так, як того вима­гала реальна обстановка.

Велике значення для команди мало повер­нення в стрій Василя Турянчика. В поперед­ньому сезоні він добре грав центра захисту. Але потім захворів і надовго залишив фут­больне поле. За цей час на місці центрального захисника цілком акліматизувався Щеголь­ков— спокійний, високотехничний і самовід­даний «боєць». Тому було вирішено викорис­тати Турянчика в півзахисті, до якого він завжди тяжів. А поява Василя в цій ланці означала: ми дістали можливість грати здвоє­ним центром оборони, що пізніше не раз виру­чало команду.

В середині сезону дещо знизив активність Валерій Лобановський. Він вчиться у політехніч­ному інституті і якраз у розпал чемпіонату скла­дав літню сесію. Щоб не послабляти коман­ду, він поєднував футбол з навчанням, беручи участь у всіх матчах. Звичайно, йому було важ­ко від такого великого напруження Але коли сесію було складено, наш лівий край перевів подих і став ще небезпечнішим для суперників.

В чудову форму увійшов і Віктор Канев­ський. Майже в кожному матчі він забивав голи. Одужав після важкої травми і Олег Ба­зилевич. Одне слово, команда була готова з новими силами рушити в «бій». Як ніколи ра­ніше, ми вірили в свою силу, відчували, що здатні зробити більше, ніж попередні склади команди. З настроєм будь-що перемогти, наш колектив вступив у фінал чемпіонату. Він по­чався 29 серпня.

20

Перший тур фіналу. Ми зустрічаємося з ростовським СКА. Матч, як завжди, прохо­дить при переповненому стадіоні. Адже всі розуміють, що тепер кожне очко набуває «ва­ги золота». Ми прагнемо оволодіти ініціати­вою. Це нам вдається. Ростовчани притиснуті до своїх воріт. Але довго не можемо реалізу­вати свою ігрову перевагу. Гостро діє на ліво­му краю Лобановський. Він відтягує на себе двох, інколи.навіть трьох захисників, виводить на удар товаришів. А м’яч вперто не хоче йти в ворота ростовчан. Невже так і закінчиться матч?

Аж ось настає розв’язка. Кутовий удар злі­ва. Лобановський віртуозно навішує його на ворота суперника. Вгору одночасно злітають кілька чоловік, в тому числі воротар армійців. Здається, що Каневський — а він найближчий до м’яча — пошле його головою у ворота, і Кіктєв приготувався парирувати звичайний в таких випадках удар нападаючого. Але Ка­невський зіграв дотепніше, тонше. Він не вда­рив головою, а, прийнявши м’яч, опустив його вниз, на ногу, і тихенько проштовхнув у воро­та. Нарешті!

Ростовчани прагнуть відігратись. Особливо активний їхній центр нападу — Віктор Поне- дєльник. Та ми поступово збили і його запал. Матч виграно — 1:0.

Цей перший тур приніс гірке розчарування лідерам: торпедівці програли столичному «Спартаку». Команда ЦСКА відвоювала два очка в «Авангарда». Отже дистанція між на­ми і чемпіоном уже дещо скоротилася. У ньо­го 33 очка, у нас — 31, у ЦСКА — також 31 очко.

В наступному турі перемоги здобули тільки дві команди — ми і спартаківці столиці. Авто- заводці були вимушені задовольнитись нічиєю з єреванським «Спартаком», а армійці зазнали розгромної поразки від «Локомотива» —

0 : 4. Починаючи з цього матчу, футболісти ЦСКА перестали бути реальними претенден­тами на золоті медалі, хоч деякий час ще збе­рігали шанси на це. Ми відчували, що коман­да, яка на початку сезону провела пере- укомплектування, ще не готова для великих випробувань і от-от вступить в смугу невдач. Саме «Локомотиву» судилося остаточно «під­різати крила» своєму землякові.

А наш матч з динамівцями Тбілісі на їхньо­му полі, як завжди, проходив надзвичайно важ­ко. Ми знали, що вдома тбілісці гратимуть про­ти нас, лідерів, з особливим піднесенням. Адже саме так грали вони в попередніх іграх проти торпедівців і здобули сенсаційну перемогу — 6 : 4. Такий же суворий іспит чекав і нас. Ми вирушали в політ до далекого Тбілісі вкрай стурбовані майбутнім матчем. Перспективи були не дуже приємні. Тим більше, що в попе­редній грі зазнав травми Макаров, а новий воротар команди Леонід Клюєв, на жаль, не міг повністю замінити ветерана.

А в цей час наш нестаріючий Олег метався в своїй квартирі, не знаходячи місця. Він розу­мів, що значить для команди залишитися без надійного воротаря. «їхати чи ні, спробувати зіграти з хворою ногою чи підлікуватись і повернути собі форму до матчу третього туру?»

Він довго вагався. Але чим менше часу за­лишалося до відльоту команди, тим більше нервував воротар. Нарешті не витримав, ки­нув у чемоданчик свій старенький «традицій- ний» зелений светр і помчав на аеродром. Як ми зраділи, побачивши його! Та Олег тільки знизав плечима:

Навряд чи зможу я грати, хлопці. Так розболілася нога, що навіть ходити важко. Я просто подивлюся, як ви гратимете. Все одно вдома не всидіти.

Але в Тбілісі Олег все-таки став на ворота. Йому не треба було пояснювати, що вони по­винні бути на замку.

Ми добре знаємо своїх тбіліських одно­клубників. В їхній команді чудові футболісти, темпераментні, витривалі, енергійні. Від Ка- лоєва, Яманідзе, Варкая, Месхі можна чекати неприємностей кожної секунди. І справді, наші ворота одразу «затріщали». Тбілісці навально пішли в атаку, їх, здавалось, неможливо зу­пинити. Ми захищалися всіма силами. Але при кожній слушній нагоді і самі йшли впе­ред, зав’язуючи контргру.

В один з таких моментів ми дістали право на штрафний удар. М’яч був встановлений метрів за ЗО від воріт. Це не збентежило Бібу. Розбіг, удар, гол! Зверніть увагу — з дальньої позиції. Навіть «реактивний» Сергій Котрі- кадзе виявився тут безпорадним.

Через кілька хвилин тбілісці мало не про­пустили ще один м’яч. Автором другого голу міг стати я, знову-таки здаля пробивши по во­ротах. Але в останню мить Котрікадзе встиг накрити тілом м’яч, який відскочив від його грудей після удару.

Пропущений м’яч наче підлив масла в огонь. Тбілісці вже не давали нам отямитись.

їхні атаки набули небаченої сили. Здавалось, нам не встояти, не зберегти переможний раху­нок. Але Макаров творив чудеса. Він кидався в кути воріт, падав у ноги нападаючим, пускав у дію кулаки, щоб відбити м’яч далеко в поле і, мов підкошений, падав на лінії воріт, щоб притиснути його до грудей. Ми розуміли,
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка