Закон про декомунізацію. Цим законом нам надана можливість перейменування площ, вулиць, провулків. Зараз уже розпочався цей процес. Іде обговорення пропозицій зі заміни цих назв



Скачати 106,41 Kb.
Дата конвертації12.04.2017
Розмір106,41 Kb.
Пилип Ліщенко —патріот України, житель Володарки

До перейменування вулиць довгі роки Володарщина, як і вся Україна, була в комуністичному полоні. На вулицях і площах «стовбичили» пам’ятники радянсько-більшовицьких вождів. Назви міст, сіл, площ, вулиць, провулків рясніли назвами імен партійних діячів. Ці назви, як і пам’ятники, мали закріплювати в свідомості українців велич Російської імперії, її історію.

Нарешті після Революції гідності новообрана Верховна Рада спромоглася прийняти закон про декомунізацію. Цим законом нам надана можливість перейменування площ, вулиць, провулків. Зараз уже розпочався цей процес. Іде обговорення пропозицій зі заміни цих назв.

У цьому році ми відзначатимемо 25-ту річницю Незалежності нашої Української держави. Відроджуються сторінки української історії. Сьогоднішня війна, під назвою АТО на Донбасі, доводить на необхідності цього відродження. Російська сучасна імперія, як і раніше, докладає всіх зусиль, щоб не було Незалежної України.

Українців, які мали мужність, сміливість, відвагу боротися за свою українську державу, більшовики завжди оголошували ворогами народу, бандитами. Ця пропаганда в’їдалася у мізки людей.

Зараз українські воїни мужньо боронять нашу землю від російських загарбників.

На Володарщині і на початку минулого століття були такі сміливці, патріоти. Про них вже були матеріали в газеті «Голос Володарщини». Було б добре, щоб їхні імена були в назвах вулиць і провулків.

Нагадаю, що один з таких патріотів України жив у Володарці на вул. Радянській. Це Пилип Петрович Ліщенко, 1890 року народження, з багатодітної сім’ї землероба. Разом з братом Іваном працював учителем у Володарці, потім здобув військову медичну освіту. За участь у військових діях був нагороджений Георгіївським Хрестом. У революційні роки був студентом Київського університету, став журналістом. Був полковником українського війська Української Народної Республіки; членом редколегії військової газети «Україна».

У 1922 році Київський губЧК заочно виніс йому вирок — розстріл. Чекістський загін прибув до Володарки, щоб розстріляти на місці «бандита-петлюрівця». Побили стареньку матір, постріляли ікони, пошматували багнетами портрет Пилипа, але його самого не знайшли.

Пилип Ліщенко змушений був змінити прізвище на Лещенко. Працював учителем в школах Хмельниччини, переїздив з сім’єю з району в район. Так уникав арештів. Та влада вистежила його, заарештувала, адже викладав українську мову, виховував учнів у дусі патріотизму. Дружина теж вчителювала. Заарештували назавжди в 1937 році. З 1 липня дочка Мирослава довго вела пошуки батька. І нарешті знайшла у Биківнявських могилах під Києвом.

Мирослава стала журналістом, займалася видавничою справою (Видавництво «Дніпро», «Радянський письменник»). У 2007 році вона була у Володарці. РО ВУТ «Просвіта» орга-нізувала зустріч М. Ліщенко з громадськістю, учнівськими колективами шкіл Володарки в актовому залі РДА.

Дочка Мирослави — відома в Україні журналістка Наталія Кінько-Чангулі, син теж журналіст Тарас Кінько.

Тамара Устинівська,

голова РО ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка.
...І стали вони Лещенками й подолянами

З Антонінським краєм тісно пов’язане життя родини Лещенків — зі складними, а то й трагічними долями. Голова цієї багатостраждальної сім’ї Пилип Петрович народився 1890 року в селі Володарка на Київщині в сім’ї Петра і Катерини Ліщенків, що мала дівоче прізвище Тиміш. У рідному селі Пилип Петрович працював учителем, як і його брат Іван, який мав університетську освіту. Згодом Іван жив і працював у Києві, ще один брат Василь працював інженером у Бердичеві, а четвертий брат Павло господарю­вав на землі у Володарці.

Пилип Ліщенко закінчив військово-фельдшерську школу, до речі, разом з Павлом Губенком — майбутнім видатним письменни­ком-гумористом Остапом Вишнею, і в Першу світову війну його мобілізували до російської армії як медика. За виявлену відвагу в бойових операціях отримав Георгіївський Хрест. У революційні роки був студентом Київського університету. У час боротьби за Українську Народну Республіку став журналістом, відо­мим за публікаціями у багатьох виданнях. Він, полковник українського війська, був членом редколегії газети «Україна» військового міністерства УНР. Газета видавалася в Києві, Житомирі, Кам’янці-Подільському — залежно від того, де знаходились основні сили війська. Коли в листопаді 1920 року рештки українського війська, зрадже­ного поляками, під загрозою знищення більшовиками, перейшли Збруч, Пилип Ліщенко не вирушив з усіма: подався на схід, щоб забрати з собою молоду дружину.

Юстина Михайлівна Шульц народилася в сім’ї німецьких посе­ленців села Медвин на Київщині. Коли навчалася в Київській приватній гімназії Титаренка, з дівчатами брала участь у концертах у клубі українських старшин у приміщенні колишнього купецького зібрання. Так гарно співала, що зривала бурю овацій. Там і познай­омилася з українським старшиною Пилипом Ліщенком, а невдовзі й одружилися.

Невідомо, чи Пилип Ліщенко, перебуваючи в рідних краях, відвідав і свою сім’ю, але в 1922 році Київський губЧК заочно виніс йому вирок — розстріл. Чекістський загін прибув до Володарки, щоб «расстрелять на месте бандита-петлюровца». Побили стареньку матір-вдову до непритомності, постріляли ікони, багнетами пошматували намальований портрет Пилипа, а після наведення довідок виїхали з Володарки з даними, що Ліщенко «ушел за границу». Вірила в це і матінка. З думкою про щасливу долю сину невдовзі й померла.

Тим часом Пилип Ліщенко з молодою дружиною вирушив назад на захід з потаємною думкою пробитися через кордон услід за бойовими побратимами-військовиками. Але вже біля західного кордону, поблизу Шепетівки, просто на возі Юстина Шульц-Ліщенко народила дитину. За кілька днів хлопчик помер, нещасна мати ж перебувала в гарячці, й потрібно було рятува­ти її. Так Пилип Ліщенко затримався в Шепетівській окрузі. Змушений був шукати пристановища вже тут, з надією здійснити свій задум про за­кордон уже пізніше.

За колишніми старшинами армії УНР полювало ЧК, тому Пилип Петрович трохи змінив своє прізвище — став Лещенком — і влаштував­ся працювати учителем української мови і літератури в Шепетівській окрузі, працював у її селах. Коли сім’я Лещенків мешкала в селі Шмирки (тепер Волочиського району), 12 травня 1923 року народилася донька Мирослава, а через три роки — син Тарас. Ще один син на ім’я Гай (Гайнріх) наро­дився 1928 року в селі Велика Гнійниця Плужненського району (тепер Поліське на Ізяславщині).

Прагнення вирватися з країни комуністичного режиму не залишало Пилипа Петровича. Він і далі шукав шляхів виїхати за кордон. Одного разу навіть зібралися всією сім’єю в такий похід, але провідник не прибув на умовлене місце.

І знову поневіряння по селах, праця у школах, громадська робота з населенням. Од­ного разу хтось із ревних прихильників нової влади доніс на вчителя, що він проводить навчання дітей з буржуазно-націоналістичним ухи­лом. Пилип Петрович вимушений був постійно змінювати місця роботи, пере­їжджати з району в район. Коли працював у Антонінському районі, в 1931 році заарештували з обвинуваченням в організації селянського бунту. Кілька місяців перебував у Ямпільській в’язниці, але зумів вир­ватись на волю.

Та знову звинувачення: за постановку п’єс Миколи Кулі-ша, як оц­інив донощик, в антирадянському дусі.

У 1933 році вдалося влаштуватися в редакцію газети в Антонінах — райцентрі напівсільського-напівміського типу. Зарплати з дружиною мали такі, що півмісяця жили впроголодь, а на другу половину — нічогісінько. У Пилипа Петровича вже опухли ноги, ледве ходив, у дружини загострилася хвороба туберкульозу. Однак незабаром стався випадок, який ще дужче погіршив становище Лещенків, знову кинув їх у вимушені мандри. Якогось дня десятилітня Мирослава Лещенко зі своїми однолітками «попасом», тобто об’їдаючи всяку зелень по дорозі, біля старого занедбаного млина натрапила на ледь не збожеволілого від голоду підлітка. Кілька днів намагалися порятувати його чим-небудь їстівним, але зусилля їхні обірвалися трагічно: просто на очах дітей радянські активісти силою кинули підлітка на підводу з мертвими іще живим, добиваючи дорогою, вивезли на цвинтар.

Діти побігли до редакції місцевої районної газети, зі сльозами на очах розповіли про страшний злочин відповідальному секретареві часопису — батькові Мирослави. Він спішно написав про цю подію в наступний номер газети. Але замітку не помістили, Пилипа Лещенка вигнали з роботи.

Пам’ятаєте цапа Фабіана з роману Василя Земляка «Лебедина зграя»? Цілком ймовірно, що прототипом його став цап Фабіан з Антонін, знаменитий своїм незалежним, бойовим норовом так, що про нього ходили цілі легенди по всьому краї. Можливо, розповідь про нього письменник почув саме з вуст на той час уже киянки Мирослави Лещенко.­ Отож саме до того цапа довелося нещасній сім’ї Лещенків... проситися в комірне. Бо ж їх виселили з казенної квартири, й змушені вони були поселитися в підвальній комірчині, де мешкав отой знаменитий і неприступний цап. І хоч не одному з мешканців Антонін чи району довелося зазнати ударів Фабіанових ріг, та сім’ю Лещенків — п’ятеро душ — у свою домівку цап прийняв без супротиву. Ще й згодом проводжав їх аж у поле за райцентр, коли виїжджали на далеке село, де знайшов собі роботу вчителя Пилип Лещенко, в селі Михайлівці Красилівського району.

Але й тут не давали йому спокою, часто викликали на допити в районний відділ НКВС. Кілька разів Лещенко брав із собою старшу дочку, чотирнадцятилітню Мирославу. Просив чекати його в сквері, а коли він не вийде, йти в будинок районного НКВС питати, де її батько.

Але заарештували його вдома. Це сталося 31 липня 1937 року. Машиною приїхав начальник районного НКВС лейтенант Гершкевич з конвоїрами. «У хаті, — згадує Мирослава Пилипівна, — все перетрусили, батька забрали. Через місяць поштою прийшла від нього перша й остання звістка із зворотньою адресою: м. Вінниця, тюрма СК-30. Після цього — мовчанка назавжди».

Після закінчення Красилівської середньої школи Мирослава Лещенко влаштувалася працювати помічником бухгалтера в районній заготівельній конторі, її безпосередній керівник-бухгалтер захоплювався її точністю, ретельністю в роботі. Але так тривало недовго. Якось начальник контори викликав до свого кабінету й визвірився на неї: «То ти приховуєш, що твій батько — ворог народу! Хотіла нам нашкодити? Знищити контору? Геть звідси!».

Коли її вигнали з роботи, жадалося помсти своєму кривднику. Згадала народного месника, добре відомого кілька років тому в цих краях, Базюка. Це він у роки колективізації, в роки голодомору мстив за кров і муки земляків: стріляв комуністів — голів сільрад, колгоспів, інших посіпак. Його підстерегли і вбили, поховали у склепі на цвинтарі в Антонінах. Тоді Мирослава покрадьки пішла подивитися на нього через загратоване вікно. Закатований, він мав жахли­вий вигляд. Дівчинка так злякалася, що ледве вибралась на дорогу. Але акти помсти повстанця-одиночки Базюка тепер у Красилові будили її до таких же дій. Тільки ж не під силу їй було помститися за себе, за батька. На­впаки, жорстокий режим не знати за що мстив їй.

Єдиною розрадою в житті стала сцена: дівчина грала в драматич­ному гуртку районного будинку культури. А тут у Красилів з Проску­рова приїхав на гастролі обласний моло-діжний театр. Творчі сили мав недостатні, тому режисер Дунайський вирішив провести конкурс на поповнення трупи. Молоді зібралося багато, серед неї й Мирослава Лещенко. І саме на ній зупинився вибір. Її пробували навіть на роль Мавки з «Лісової пісні» Лесі Українки. Режисер і актори були в захоп­ленні. Вирішили взяти дівчину в колектив. Але потрібні документи. У неї ж, п’ятнадцятирічної, паспорта ще нема. Режисер порадив узяти виписку з батькового паспорта. Змушена була признатися: «Батька арештувало НКВС». Режисера це не зупинило. Він пішов до тих, хто заарештував учи­теля Пилипа Лещенка — до начальника районного відділу НКВС Гершкевича, начальника міліції Волкова. Ті поставили умову: «Хай напише заяву, що відмовляється від батька — ворога народу. Тоді дамо паспорт». І знову — ні! Ні! Нізащо!

Театр повернувся до Проскурова без неї. Над сім’єю Лещенків постала ще одна загроза, адміністративна висилка. Матір мали відправити в Сибір, а дітей — у дитбудинки. Про це попередив їх голова сільради Якимчук. І дав пораду: негайно покинути село. Серед ночі сім’я вирушила з домівки. Після довгих поневірянь опинилися в с. Шамраївка Сквирського району Київської області. Мирославі вдалося влаштуватися на роботу на цукрозавод. Звідти їй дали направлення на навчання.

Перед війною Мирослава Лещенко вступила до Київського педагогічного інституту. Коли німці вели наступ на Київ, брала участь у будівництві оборонних споруд. Під час окупації стала зв’язковою українсько-партизанського націоналістичного загону, що діяв поблизу Медвина.

Педінститут Мирослава Лещенко закінчила в 1946-му році, навчалася в аспірантурі. Працювала викладачем театрального інституту, редактором видавництва «Дніпро», а згодом — головним редактором видавництва «Радянський письменник». Стала відомим перекладачем художньої літератури, автором книг «Ольга Кобилянська» і «Ванда Василевська». У 1976 році Мирославу Лещенко прийняли до Спілки письменників України.

Наприкінці 80-х років Мирослава Пилипівна рішуче й безоглядно вступила до лав тих, хто прагнув якнайшвидше побороти імперський режим, повести український народ до прадавньої мети — утворення власної держави. Мирослава Лещенко стала активним членом Українського товариства «Меморіал» імені Василя Стуса, його відповідальним секретарем, членом братства ОУН-УПА.

В усі повоєнні роки Мирослава Пилипівна намагалася дізнатися про долю батька. У 1992-му довідалася, що 7 вересня 1937 року трійка НКВС УРСР винесла вирок її батькові Пилипові Петровичу Лещенку: вищу міру покарання. Менш ніж за тиждень — 13 вересня — П. П. Лещенко був розст-ріляний у Києві. Пилип Лещенко обвинувачувався у тому, що «входит в состав контрреволюционной национал-фашистской диверсионной террористической организации».

Разом з Лещенком були розстріляні його посправники: Суконник (завідуючий райвно), Мисько, Лоюк, Гончарук, Молякович, Решетюк Марія Андріївна (вчителька, хрещена мати Мирослави Лещенко), Вербицький, Яворський, Черній С., Пшеничний, Черній Г., Здановський, Рилич, Савчук, Пшеничний. З цієї групи до 10-річного ув’язнення був засуджений тільки інструктор райвно Красилівського району О. К. Шпаковський.

У лісі під Биківнею, що поблизу Києва, де знайдено поховання тисяч жертв більшовицького терору, серед сосен є скромна табличка з написом: «Лещенко (Тиміш-Ліщенко) Пилип Петрович, вчитель, журналіст, полковник УНР (1890 — 1937 рр.)». Сюди, до цієї символічної могили, навідуються вони всією сім’єю: Мирослава Пилипівна, діти — відомі журналісти Тарас Кінько і Наталія, внуки. І знову в пам’яті Мирослави Пилипівни постають ті далекі, але незабутні дні в Антонінах, Красилові, довколишніх селах. Часто лине думками сюди, де народилася, пізнавала світ і життя, де батько її, Пилип Петрович Лещенко, вчив юних подолян любити рідну землю, рідну мову, рідний народ.
В. ГОРБАТЮК.


База даних захищена авторським правом ©vaglivo.org 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка